Тарас Прохасько - БотакЄ

Щоби знайти справжніх верховинських вівчарів, довелося перейти через Чорногірський хребет, вийшовши таким чином за межі офіційної Франківщини, перейшовши колишній кордон між Галичиною і Угорщиною, потрапивши в інший часовий вимір, котрий орієнтується на український лише тоді, коли треба поїхати кудись потягом. Але на висоті 1500 метрів, на полонині під горою Шесулом про ніякі потяги не йдеться. Ціле літо тут живуть лише чотири вівчарі, п’ять псів і двісті овець.

Вівчарство, яке завжди було основою добробуту європейських горян, навіть підґрунтям їхньої культури і міфології, все ж перетворюється у Карпатах на певну екзотику. Овець стає чимраз менше, людей, котрі хотіли би півроку доглядати овець у цілковитому відриві від цивілізації, теж. Тепер вівці для більшості господарів перетворюються радше на непоплатний клопіт. З’явилися нові способи заробітку, який дозволяє обійтися без певної кількості овечого сиру і вовни, м’яса і кожухів. Крім того, значна частина традиційних місць вівчарства на Івано-Франківщині стала заповідними територіями, де обмежується вся господарська діяльність. Тому переважна більшість господарів віддає щоліта на полонини по троє-п’ятеро овець. Високогірне вівчарство не перестає існувати саме завдяки цій звичці.

Високогірна субальпійська зона - так звані полонини, - безлюдна і віддалена від населених пунктів, насправді чітко поділена між громадами різних сіл. Полонина під Шесулом, на якій уже понад двадцять років ватагує Василь, є власністю громади села Квасів. Такі самі полонини мають села Білин, Ясиня, Богдан. Відколи зникли колгоспи, вівчарі, як і в давні часи, є робітниками громадськими. Ватаг, подібно до корабельного капітана, набирає свою команду, за яку несе відповідальність. Господарі довіряють власних овець ватагові на ціле літо. Ватаг з бриґадою зобов’язується пильнувати, пасти, доїти овець і робити з молока сир для господарів. Натомість громада оплачує працю вівчарів (між іншим, називати їх треба саме так, бо слово пастух стосовно цих людей вважається образливим, вівчар - це щось більше, ніж людина, яка поганяє вівці).

Хатинка, стая, в котрій упродовж чотирьох місяців живуть вівчарі, вражає простотою і обмеженістю ужиткових предметів. Дощана стая накрита дранкою. У ній нема ні вікон, ні підлоги, ні стелі, ні комина. Більшу частину займає лежанка, піднесена над землею. Голі дошки накриті лише старими ліжниками, якимись куртками і светрами. У протилежному куті стаї, просто на землі, горить ватра, яку запалюють у перший полонинський день і гасять у останній. Над вогнем висить гак, на який вішають або казанки для варіння води і їжі, або казани, в яких виварюють будз - сир з овечого молока. На поличках над лежанкою - сірники, свічка, кілька порожніх пляшок, ложки для вимішування молока, сито, згорток уже не раз вживаної марлі, скрипка, сопілка, цимбали. Більше нема нічого. Сокири забиті в колоду, на якій рубають дрова для ватри. Різні алюмінієві посудини для молока висять на цвяхах, забитих у стіну ззовні. Під однією стіною - купа пластикового сміття, зверху лежать сполокані літрові пляшки після пива. До задньої стіни припасована невеличка огорожа для овець, які годують народжених на полонині ягнят. Таке трапляється кожного року. Вівчарі вміють помогти вівці окотитися. Ягнята трохи підростають і переважно йдуть на м’ясо - найчастіше їх продають туристам, це вже зарібок вівчарів. Перед хатинкою - стіл з двома лавками, на ньому - залізні тарелі, горнята, стограмові келішки, ложки. Капелюхи завжди на голові. Ґумаки завжди на ногах. Ремені завжди у штанах. Ножі завжди у кишенях. Коло дверей стоять витесані буки - палиці, які завжди в руках. Їх стільки, скільки вівчарів. Кожен має свою, кожен витісує - вирізає її на свій смак. Кожен упізнає свою, лиш доторкнувшись до вигладженої власною шкірою деревини.

Навесні, після того, як народяться маленькі ягнятка, господарі стрижуть своїх овець. На полонину вони повинні йти голими. Тоді ж ватаг складає список власників, котрі віддадуть йому свою маржину (худобу). Цей список називається рядом. У ряд заносять кількість овець кожного господаря і день, коли господар має прийти на полонину по свою порцію сиру. Для того, щоб її вирахувати, влаштовують мірки - вимірюють, скільки яка вівця дає молока за день. Від мірки, помноженої на кількість відданих на полонину овець, залежатиме, зі скількох відер молока зроблять будз тому чи іншому ґазді. За кожну вівцю господар платить ватагові двадцять гривень на сезон. Ватаг розділяє гроші між вівчарями. Василеві троє вівчарів допомагають дбати про двісті овець. Колись отари були значно більшими. На полонини виходять десь у середині травня.