Тарас Прохасько - БотакЄ

Від шосе до Пісочного можна йти дорогою вже дійсно лісовою. Ліси тут двох типів - мокрі, густі, невисокі листяні, переповнені травами і безліччю сіянців, і прозорі, чисті соснові, в яких далеко видно, але через відтінок кори здається, що зависає легенький дим чи туман. Це озеро (Пісочне) так само правильно можна було назвати Лісовим, бо ліс оточує його з усіх боків, підходить майже до води. Якби я не знав, що йду до озера, то був би вражений несподіваною з’явою такої площини води посеред лісу. На відміну від зелені, поверхня озера міняє свій колір упродовж доби значно частіше й очевидніше. Цю воду можна не впізнати надвечір, порівнюючи з ранішньою.

Мені ж довелося порівнювати все з тим, що було п’ятнадцять років тому. Звичайно, що багато чого змінилося хоча б тому, що саме за ці роки змін було так багато, що ми вже перестали їх зауважувати.

Майже порожні колись береги перетворилися на те, що називається суцільною рекреаційною зоною. Такий собі щільний відпочинковий табір над водою. З’явилися бари, в яких постійно сидять люди. З’явилося багато автомобілів. З’явилася мережа продажу морозива, кавунів, кросвордів і детективів, пляжного і спортивного причандалля. Місцеві мешканці приїжджають лісовими стежками із сусідніх сіл, щоби продати варену кукурудзу, вареники, яблука, пампухи, молоко і безліч грибів. Поліщуки всі з роверами, вони повільні і флегматичні, майже нічого не знають про інший, несвій, світ. Усі говорять архаїчною і доброю українською мовою, набагато чистішою, ніж мова львів’яків, яких тут найбільше, так багато, що почуваєшся, мов у філіалі Львова.

Однак найголовнішим товаром є риба. Її навіть не хочеться вважати тут товаром. Це радше якийсь стержень, довкола якого обертається все тутешнє життя, якась сутність усіх циклів - денних, річних, поколіннєвих. Рибу приносять живою, сирою, сушеною, смаженою, маринованою, вудженою. Рибу велику і маленьку. Риба сом, риба щука, риба лящ. Найвище місце в рибній ієрархії займають вугрі, це - місцевий смаколик, екзот, сувенір і так далі. Їх ловлять прадавнім способом - жаками, кошикоподібними ятерями.

Після всіх фіксацій змін найбільшою радістю було те, що сама вода зовсім не змінилася. Аж дивно, як вона може витримувати таке навантаження, залишаючись такою ж чистою, прозорою, живою, м’якою і духмяною. Вода тут набагато рідша, ніж у інших місцевостях. Пливучи в кількаметровій непомітній товщі цієї води, пронизаній світлом сонця або місяця, починаєш розуміти, що існує щось дуже близьке до постійного щастя, що воно доступніше, ніж здається, але ти його все одно чомусь обминаєш у своєму житті.

І все ж я не знаю, чи наважуся повернутися до цієї води ще через п’ятнадцять років, щоб не вбити віру в щастя. Бо вже тепер для того, щоби втихомирити якусь неперервну гризоту, мені доводилося щодня визбирувати сміття з маленького пляжика. Для того, аби він став чистим, вистачало, щоправда, кількох хвилин. Так просто. Але мене не могло вистачити на інші місця. Бо тут усюди накидано тисячі різних обгорток, пачок, пластикових пляшок і келішків, одноразових торбинок і багаторазових на вигляд презервативів. Я не думаю, зрештою, що наші люди набагато гірші від людей інших країв, але знаю, що в інших краях така бездумність компенсується ретельною працею відповідних служб. І тепер я переконаний, що сміття на березі унікального озера - це модель чогось значно масштабнішого, а наше найближче майбутнє безпосередньо залежить від того, як скоро ми навчимося давати собі раду з власним сміттям.

Двері стаї, зроблені з кількох нещільно збитих дощок, відкрилися, і очі не побачили нічого іншого, ніж було при дверях зачинених. Бо дим від вічної ватри і хмара з її внутрішнього боку надзвичайно подібні. Хмара сіла якраз на полонину. Вона повільно перекочувалася через гору. Не було видно навіть власної витягненої руки. Лише нагнувшись аж до рівня буро зеленої трави, можна було побачити у вузьку шпарку між землею і нижнім краєм неба свої ступні, безліч білих і чорних, але однаково заболочених, овечих ніг, фраґмент несподівано сухої ґрунтової дороги, кілька квіток, яскравіших при такому освітленні, ніж реклама найдосконаліших телевізорів, початки стовбурів найближчих буків. Однак була вже шоста година ранку, і вівці, незважаючи на туман, нетерпеливилися перед своєю першою на сьогодні обов’язковою прогулянкою. Вівчарі вставали з лежанок так, як тисячі разів перед цим, змочували водою лице, запалювали першу сиґарету, набирали з казана над вогнем гарячої кави і виходили з диму в туман. У Києві, можна сподіватися, була восьма.