Тарас Прохасько - БотакЄ

Що вже казати про розрізану лезом головку начетверо, яка при ерекції перетворюється на подобу пошматованої квітки, про вживлені вушка мишенят… Надмір і ніякої радості. Нікому.

Один із моїх досить віддалених у крові і часі, але дуже тісно вплетених у життя сім’ї родичів постійно пам’ятав найважливішу життєву мамину настанову. Ніколи не пхайся до політики - так заповідала мама. Вуйко Осип народився в Маріямполі. Тато був мельником і українцем. Мама - полькою і римо католичкою. У тому містечку це було нормально і, хоч і певним чином стосувалося політики, розв’язувалося дуже просто. Хлопці йшли за татом, дівчата - за матір’ю, в одній сім’ї співіснували дві конфесії, дві національності, дві історії…

Осип пхатися до політики не хотів і почав студіювати медицину як щось найнейтральніше і найуніверсальніше. Він був студентом у Львові, коли почалася Перша світова війна. Далі - жодної політики, бо політикою стало все. Навіть лікарі перестали бути просто лікарями, бо хоча би раз допомагали тим чи іншим, не тим, кому слід. Лікарські вчинки втратили етичну стерильність, набули ознак світоглядного вибору, що однозначно перетворювалося на чисту політику.

Вуйко Осип став офіцером Української Галицької Армії. Офіцером медиком, служив на одному із зунрівських потягах-шпиталях. Мав кілька відзнак. Після українсько польської війни був інтернований у спеціальному таборі. Медичні студії мусив закінчувати в Празі. Повернувшись врешті до Станиславова, він мусив відбути принизливий екзамен, котрий Польська держава вигадала для підтвердження непольських дипломів. Але він знав, що мусить бути поза політикою. Почав удало практикувати. Витримував тиск польських колеґ як конкурент-українець. Брав участь у житті української фахової організації (в 1939 році це виявилося дуже поважним політичним злочином), тяжко працював. До власного будинку доробився в 1938 році. Невдовзі він перестав бути власним, ще й додав звинувачень. Щоб якось оправдатися - хоч насправді вибору не було - в 1944-му він здав гроші на побудову одного радянського танка, що було немало.

Однак у 1945-му його арештували. Якось дуже підступно. Прийшли вночі, кликали до породіллі, він не відмовився, взяв усе причандалля…

Впродовж тюремного року він, здається, так і не зрозумів, що відбувається. Перебував у камерах політичної поліції, ніколи не маючи до політики жодного стосунку, уникаючи її кожного дня.

Правдоподібно, він справді так тримався маминого заповіту, що цілковито не міг бути потрібним у жодній комбінації. Через рік його так само несподівано відпустили. Згодом він навіть не підпадав під категорію репресованого.

Хоча впродовж наступного десятиліття вуйко Осип жодного разу не вийшов з дому. Може, саме так має виглядати та справжня дистанція.

Окопи - теж непогане слово. В ньому закладено дуже багато орієнтирів. Стосовно місця (нижче рівня моря, вузько або плоско) і дії (копати, копати в глибину або довкола розпростертого тіла, ховатися в кожному разі). Впродовж двадцятого століття все це робилося мільйони разів. Добре, що у всіх арміях маленька саперна лопата входила до обов’язкового обладунку кожного солдата. Сотні разів вона, закріплена на поясі ззаду, непотрібно била над колінами під час бігу. Однак виявлялася необхідною тих кілька разів, коли вдавалося окопатися. Хоча би для примітивного окопчика для стрільби лежачи. Навіть без ніякого бруствера. Хоч яка там, до дідька, стрільба.

Шанці навіть кожною своєю буквою звучать якось інакше. Шанці - як шанси. Шанси - це шанці. З шанців - на танці. А танці у шанцях.

З цим нічого не поробиш. Хай психотерапевти дошукуються значень. Але це як у Петера Гандке - коли дитина була дитиною, і дерева були високими. Тільки в інший бік: коли я був дитиною, окопи були глибокими. Замість того, щоби доростати до дерев, ми виростали із шанців.

На час нашого раннього дитинства вони були ще майже ужитковими. Складна система оборонних ліній у нашому лісі могла представляти пік людської думки 1916 року. Вся філософія, технологія, вальси, міномети, гаубиці, скоростріли, ячмінна кава, Альфонс Муха, Фритьйоф Нансен, доктор Рентґен і майстер Маузер, - все це раптом виклалося в мережу окопів на початку лісу перед Ґорґанами, на тій межі, де ніхто не може знати - чи це фронт західний, на якому без змін, чи східний, де теж усе дуже так собі.

Ми бавилися в окопах. Ми ходили коридорами шанців. Блукали ламаними лініями окопів у повний зріст. Натикалися на сходинки для того, щоби вирватися в багнетну атаку, і полички для останніх десяти патронів у двох маґазинах. Ми купалися в круглих ставках, коли дощова вода заливала широкі ями для гарматок, і шпорталися об обривки телефонних дротів, які перед тим, як остаточно сплутатися зі смерековим корінням, намагалися втримати у своїх мідних жилах останні накази триматися перед Брусиловським проривом. А ми там збирали ожини і гільзи…