Тарас Прохасько - БотакЄ

А потому здивували діти, зробивши всі нерозуміння, роздуми, асоціації, спогади й усвідомлення прозорими, гірко-солодкими і некерованими, як сльоза. Ми їхали випадковим бусом страшенно складною дорогою в туманному каньйоні. В тому ж бусі була ще маленька дворічна дівчинка. Потім сталася якась така аварійна ситуація, в якій кожен пасажир бачить її повільний розвиток упродовж кількох секунд. І ясно бачить - чим усе це закінчиться. Але сталося одне з численних див. Як у сні, який не дозволяє відчути стану вмирання. Тоді діти дуже спокійно сказали - шкода би було лише дитини, вона ще нічого не знає, бо ми вже так багато пожили… Одному було аж дев’ять, меншому - ще вісім.

Великою міфологічною помилкою є теза про те, що жінка - це отвір, протиставляючи такий ключовий образ цілій підбірці чоловічих символів, котрі власне довкола того отвору зорганізовані.

Насправді дріб’язковість (але одночасно захищеність і поліваріантність) чоловічої сутності полягає в тому, що чоловіча природа теж тримається на отворі, тільки їх багато і вони майже напівпроникні. Чоловік - це сито. Щоби було чоловіче начало, завжди щось повинно сочитися і просочуватися. Кров, зволожене насіння, піт, сльоза. Адреналін урешті-решт. Із залоз у простір тіла.

Адреналін - це те, що сприяє адаптації до змін навколо. Отже, адреналіновий викид означає не тільки різку зміну в контакті із середовищем, але й певний стан постійної непристосованості. Адреналін є реакцією на страх. Інша справа, що від різкого звуження всіх капілярів, крім серцевих і мозкових, можна кайфувати, як від інших чоловічих скорочень і викидів. Кайфувати хімічно, фізіологічно. Можна ж навчитися насолоджуватися тим моментом нерівноваги, коли все - до мозку і збуджений мозок чітко керує твоїм тілом і орієнтацією так, як ніколи би від нього не сподівався.

А ще дуже важливою є здатність адреналіну гальмувати роботу шлунка і кишок. Щоби адаптуватися, щоби дістати радість відповідності свого внутрішнього темпу до миготіння несподіваних небезпечних змін, виявляється, треба відключати шлунок. Не хлібом єдиним. Чоловік повинен бути ледь голодним і ніколи не насиченим. Тоді він добрий мисливець, тоді він радісний мисливець і вдатний чоловік.

І те, що в сучасному світі методики пошуку адреналіну перетворилися на розвинену субкультурну індустрію, показує, якою ситою стала принаймні частина світу. Добрі часи настали, які не приведуть до нічого доброго. Хоча б адреналін повинен не продаватися і не купуватися. Це вже надто глибоко зайшли.

Ненавиджу життя без труднощів, напруження і небезпек. Але волію, щоби вони самі приходили до мене. Пам’ятаю, щоправда, що ніколи не варто наїдатися. І милу хрестоматійну історію. В одного з найвідчайдушніших кавалерійських командирів викид адреналіну перед боєм виявлявся у ганебному тремтінні рук, підборіддя і колін. За кілька секунд до атаки він говорив зі своїм тілом: «Тремтиш, скелете?! Ти тремтів би ще більше, якби міг знати, куди я тебе зараз повезу».

Ми потребуємо доторку. Хоча би тому, що поза доторком нічого більше не маємо, бо все наше життя є тільки ним. Нам унеможливлена якась альтернативна форма існування. Ми не вміємо ні по-справжньому входити всередину інших структур, ні бути в них, ні ставати ними, ні бути з ними. Різноманітні поверхні перешкоджають, припускаючи лише доторк.

Тому ми є лише тоді, коли торкаємося. І лише в такий спосіб світ оживає, перестаючи бути добіркою бездоганних категорій, понять і висновків.

Тому торкаємося. Пучками пальців, дактилоскопічними узорами, пальцями, нігтями, долонями, хіромантичними лініями, передпліччями, поглядами, слухом, нюхом, животами, черепами, язиками, волосинками та повіками. Доторкаємося голосовими зв’язками, галуженням судин, вигинами мозку та фраґментами генетичного тексту.

Доторкаємося до шкіри. Є щастя і є біль, але є.

Тверді є стільки, скільки її вміщається під тілом, що лежить. Сила вітру залежить від парусності силуету. Світові води закінчуються на півміліметра далі від вібрацій зануреного тіла…

Ніщо не минає доти, доки триває чуттєвий слід на слизових і шкірі.

На місці доторку двох будь-яких площин, які належать Тобі і Мені, виникає відчуття чогось третього. Того, що недоступне мені без тебе, а тобі - без мене. Так народжується Ми, яке оправдовує наші переддоторкові існування. Адже буття є співбуттям.

Тому ми мусимо торкатися.