Тарас Прохасько - БотакЄ

Це Сибір, 1955 рік. Хлопцеві минуло п’ятнадцять років, дівчина трохи молодша. Вони на озері в Читі. Вона тутешня (принаймні в другому поколінні, бо в Читі важко знайти корінних сибіряків, там майже всі - діти і внуки найрізноманітніших каторжан) і вільна. А хлопець - спецпоселенець. У десять років його разом з матір’ю привезли під конвоєм із Західної України, з курортного Моршина. Їм довелося докласти багато зусиль, щоби вижити на новому місці. Тепер він погано вчиться у російській школі, знається з уркаганами (кількох його однокласників уже вбили інші вуличні банди, кількох розстріляли за убивства), носить кастет, займається греко-римською боротьбою, бринькає на гітарі, помагає мамі в домашніх роботах, мріє стати оперним співаком, кожного тижня повинен мельдуватися в спеціальному відділі і не має права покидати місця поселення. І він не знає, що через рік ситуація зміниться настільки, що він знову опиниться в рідній лагідній Україні.

Але тепер ні минуле, ні майбутнє не має жодного значення. Вони не в змозі вплинути на щастя. Тому що літо. Вони на сонці, у воді, вони в глибині літа. А літо всесильне.

Переважно за тим, що сталося влітку, впізнаються роки. Але дивна річ - саме літо рокам не належить. Усі літа укладаються в окрему біографію, де панує відчуття, якому годі знайти точне визначення. Простіше просто сказати - просто літо.

Дивлюся на знимку і не бачу 1955 року в Читі, не бачу свого шістнадцятирічного тата. Бачу освітлення, тіні, поверхню озера, силует далекого берега, стан тіла, вираз очей, які відчував змалку, замолоду, які відчуваю тепер. Бачу багато-багато вод і виразів очей, які траплялися в різних місцях. Бачу своїх маленьких дітей над водою, бачу їх уже шістнадцятирічними. Вірю, що все це повториться в їхньому житті. І знаю, що так було завжди. За однієї умови. Має бути літо.

Ніколи не думав, що це так важливо. Правдоподібно, пропустив у житті щось значне.

Іноді на пошту моїх друзів - незважаючи на стать - приходять шалені пропозиції купити кілька ящиків віаґри з неймовірною знижкою, збільшити впродовж кількох тижнів товщину і довжину пеніса (попереднім бонусом є чудесна метода затримання передчасної еякуляції). Що вже казати про цілі промислові лінії найхимерніших презервативів, котрі не так запобігають заплідненню і зараженню, як оснащені механічними пристосуваннями заради того ж таки вдосконалення не цілком досконалого пеніса.

Напевно, я пропустив щось дуже важливе… Але не можу повірити, що більшості чоловіків, котрі вдаються до таких способів, справді аж так ідеться про жіночу насолоду. Якщо вони не дбають про неї у всіх інших випадках, то чи має означати, що вдовольняти жінку варто в цій системі цінностей заради жіночої радості, заради того, що от нарешті зробив для тебе все, а ти думала, що любов не така глибока.

Радше мотив є зовсім іншим. І походить він від такого зрозумілого і примітивного почуття, як потреба самореалізуватися, ствердитися, довести, залишитися в пам’яті, бути найліпшим, бути позаконкурентним. Звичайні речі - самець не так завойовує самку, як відвойовує її від інших самців. Звичайно, щось подібне існує і з іншого боку.

Пригадую собі те, що бачив у війську і штрафбаті (ця невільнича казарма взагалі була найвиразнішою моделлю нашого суспільства, коли все було зоною - армія, школа, лікарня, тюрма, колгосп, університет). Це було якимось абсолютом. Зусиллями, котрі ніколи не допроваджували до мети. Вірою у світле майбутнє. Самопожертвою заради самоствердження без результату… Менше з тим.

Найвишуканіше - дірка у вуздечці. Довго випилювалося кільце з оргскла з тонюсіньким розрізом і загостреними кінцями цього зрізу. Кільце розтягалося, кінці прицілювалися в потрібну точку, кільце пружинило і змикалося. Потрібне місце пробивалося. Кілька днів кільце прокручувалося, щоби отвір став таким, як у вусі. Тіло кривавило, пітніло, гнило. Коли врешті дірка ставала цілком вільною і загоєною, кільце знімалося. З того моменту при собі треба було завжди мати рибацьку жилку. Її складалося вісімкою і пропихалося крізь дірку. Вірилося, що після такого уявна Вона більше ні з ким не захоче, просто не зможе, бо знає, як буває.

Але бувало і зовсім остро. Цілком незрозумілий надмір. Пробита загостреним до бетону кінцем алюмінієвої ложки шкіра. Закладені залізні кульки підшипників. Спочатку це заліплюється і гоїться, пізніше перекочується під тонкою шкірою, тоді стає чимраз важчим і, відповідно, обтяжує. Врешті виявляється, що зреалізуватися в такий спосіб не випадає жодної нагоди.