Збій, злам настає тієї миті, коли треба вмонтувати це лаконічне гасло в орнамент контексту. Радянський Союз, совєтська Галичина, непорозуміння з Китаєм, китайські напади на В’єтнам, масовий психоз хінофобії, тонни пропагандистських видань, мінімальний перелік лише найзнаковіших журналів і газет, їхні шрифти, рубрики, макетування, радіоглушителі на Святоюрській горі у Львові, крах сподівань щодо наступу європейських держав на УРСР, катакомбна греко-католицька церква, родини, прізвища, руйнація цвинтаря за новим готелем, криза в Польщі, «Мєждународная панорама», апокрифічні пророцтва Михальди стосовно того, скільки людей залишиться в кожному містечку Підкарпаття після бомбового конфлікту.
П’ята школа, репетиції з ватно-марлевими пов’язками, некрологи поруч з кіноафішею у «Прикарпатській правді».
Це лише початок переліку того всього, без чого розповідати про австро-китайський кордон на Збручі безсенсовно.
Тому відпадає охота.
Згадую травень, коли я казав правду з посеред правд - літератор не має жодних обов’язків.
Писати есе - перебувати в літературі. Написати есе - найдосконаліший спосіб мати. Перебувати в літературі - звільнюватися. Це звільнення забезпечують всі, хто пише. Вони звільнюють тебе від того, що і як можна промовити.
Вони підштовхують тебе до вільного володіння невимовленим.
Щораз ближче до невимовного.
Більша свобода передбачає менше власності.
Починаєш відмовлятися від спроб написати есе.
Відмовляєшся від спроби написати есе про пані Стронціцьку.
Як можна мати свободу.
Яка ж вона, свобода, коли ти її маєш.
Як можна щось мати і бути вільним.
Ціле літо я не хотів хотіти написати про кілька дерев, які визначали мої напрями, ритми, наміри, бажання, рухи, погляди впродовж літа.
Мені не буде добре, коли вони стануть моїми.
Я не хочу писати про Франківськ щось більше, ніж півгодинна екскурсія Франківськом для Йоани - скупатися в Бистриці, зайти в холод фари з латиноамериканської площі Шептицького, випити розливного спирту на дерев’яних сходах у нотаріуса.
Я не наважуся виконати дрібний обов’язок, написавши про чорногорські фотографії, зроблені Мар’яною, про те, що Бодик буде вдячний за ще одну затишно проспану ніч, якби все для нього мало закінчитися вранці, про чудернацькі накази з неба, які отримував смертельно хворий тато.
Я радий, що тепер в Ужгороді паде дощ.
Дощ не дає вирватися запахові достиглого винограду і постарілого листя з-під шатер виноградників на подвір’ях уздовж вулиць.
Запаху неможливо відчути, тому не потрібно запам’ятовувати - як про нього написати.
Я хотів би про це поговорити з Грабалом.
Дуже добре хотіння, дуже лагідне.
Поговорити би з Грабалом про Лишегу, про найдосконаліше ненаписане есе.
Моя мрія здійсниться.
Тоді про ніяке писання не йтиметься.
Тим часом виникає ідея того, про що справді варто написати.
Добре було би поміркувати на папері про те, як щоденна верхова їзда впливала на еластичність сухожиль у чоловіків і жінок.
Необхідно усвідомити, що через це багато чого відбувалося зовсім інакше.
This file was created
with BookDesigner program
bookdesigner@the-ebook.org
29.02.2012