Тарас Прохасько - БотакЄ

Наприкінці літа мені таки вдалося здійснити подорож, яка би поєднувала кілька напланованих речей - поїздити найближчою Україною, податися з дітьми на південь хоча б на пару днів, хоча б на завершення канікул. Було би добре, якби ще й автостопом.

Обов’язково, щоб подорож мала виразну конструкцію - в такому віці дітям необхідні чіткі мнемотехнічні орієнтири.

Івано-Франківськ - Чернівці - Хотин - Кам’янець-Подільський - Заліщики - Городенківщина - Івано-Франківськ.

Дві фортеці, митрополичий палац, Дністер, Смотрич, горіхи вздовж доріг, високий і низький береги, безмежні лани, південь, Поділля в серпні.

У цей самий час у ґорґанській річечці Любіжні вода і сонячне освітлення нарешті досягають того щемкого поєднання, яке примушує думати про непомітний прихід вересня не масштабами цьогорічного сезонного циклу, а так, як би цього хотілося всім чесним, екзальтованим і поганим поетам - осінь життя, молодість не вернеться, купаємося востаннє цього літа, неначе востаннє в житті.

Більше так не буде.

З усієї подорожі мені багато чого сподобалося найбільше.

Цього разу добре було б сказати, що найбільше з цієї подорожі мені сподобався каньйон Смотрича навколо старого Кам’янця. Ну і сам старий Кам’янець над Смотричем.

Для горянина це подібне на дитяче спотворення дідівських оповідей про фраґменти химерій чужинецьких земель.

Такі єрусалими, вифлеєми і вавилони іноді можна зауважити на задньому плані ікон. Якщо летючий змій не живе тут, то в кожному разі буває дуже часто. Справа в тому, що на Смотричі подоба гірського ландшафту досягається не піднесенням, а опусканням.

Якщо є гора, значить ти в дірі, в щілині, в ямі.

Вийшовши на гору, ти опиняєшся на рівнині.

Але над щілиною.

Я дуже хотів вернутися туди у вересні.

Але не вийшло.

Треба було бути у Франківську.

Вересень закінчується, я пригадую все, що зробив з того, що тримало мене у Франківську, і не бачу жодної поважної причини не пожити кілька днів над Смотричем.

Серед іншого, щоправда, треба було написати щось для альманаху «Кінець кінців».

Для себе я назвав цей дрібний обов’язок - написати есе.

Здається, що може бути простіше в писанні, як написати есе.

Дрібним обов’язок є тому, що коли мусиш щось написати, то постає питання того, що ти мусиш написати.

Ще в травні я казав тим, хто питав мене, що я мушу, що не мушу нічого.

Тоді ж казав тим, які нічого не питали, лиш увагою слухали, - якби ви щось запитали сьогодні і я чесно відповів, то це не означає, що завтра так само чесно - відповідь на це ж питання була би іншою.

Взявшись виконувати дрібний обов’язок, я зрозумів, що мушу написати про пані Стронціцьку. Про екзотичний персонаж мого дитячого нашого Станіслава. Про її поставу, зелене пальто з футром, про паличку і сітку «Пятигорск».

Про запах кільканадцяти котів і болгарських сиґарет.

Про записані в голові дві фрази її голосом - лиш прокручуванням саме цих фраз я нині можу оживляти на хвильку пані Стронціцьку.

Вона була подібна на англійського письменника Мома (в Радянському Союзі Мом, як і мій тато, потерпіли однаково - Мома назвали Моемом, а тата - Прохаськом).

Ця подоба забезпечується таким положенням нижніх повік, ніби якісь невидимі пальці постійно тримають їх ледь відтягненими вниз).

Згадати про її страшну смерть.

Помислити про те, що, незважаючи на цілісність її міфічного образу, я ніколи навіть не припускав такої можливості - уявити, як живе пані Стронціцька тоді, коли я її не бачу. Вже пізніше я яскраво вималював собі її життя аґента таємної розвідки Австро-Угорщини, який протримався на сімдесят років довше, ніж держава, на яку він не переставав працювати.

Зрештою, писати про такі речі не вважалося обов’язковим навіть тоді, коли я думав, що мушу написати про пані Стронціцьку.

Спробувати описати все це нагадувало б намагання повернути сьогоднішньому Франківськові вигляд принаймні десятирічної давнини, коли ще він не дуже відрізнявся від давнього Станіслава.

Йшлося передовсім про те, щоб розповісти про геніальну у своїй простоті геополітичну візію найближчого майбутнього, сформульовану панею Стронціцькою наприкінці сімдесятих, у андеґраунді, у Франківську, де навіть тепер бути автором геополітичних концепцій вважається чимось комічним.

У цьому місці починається збій.

З концепцією дуже все просто, елементарно.

По Збруч - Отто фон Габсбурґ, за Збручем - Китай.