Тарас Прохасько - БотакЄ

Важко собі уявити, що якихось тисячу років тому ціла Європа була переважно лісом. Ми - як завжди - запізнювалися, тож праліси протривали значно довше.

Це вже потім прийшло так зване лісове господарство, яке перетворило ліс на звичайний город, густу плантацію, збір урожаю, розтягнутий у часі.

А перед тим з лісом воювалося. Життя вважалося прожитим пусто, якщо кількість збудованих домів, народжених синів і посаджених садів переважала кількість власноручно винищених лісових дерев і викорчуваних зрубів.

Історія історії з лісом чимось нагадує цивілізаційну еволюцію стосунків між жінками і чоловіками. Бо ліс - це стихія. І стихія завжди інша від тебе.

Певний час формулює домінантний спосіб співіснування із стихією (окрім домінанти, мейнстріму, завжди присутні і всі інші способи, і якраз вони завжди дають найцікавіші історично-культурні наслідки, навіть тоді, коли в певному хронотопі є безсумнівно марґінальними).

Стихії можна тупо протистояти. Іду на ви. Воля або смерть. Зі щитом чи на щиті. Вся ця мужність, самовідданість і самозречення. Всі ці атаки на ліс і винищення власних привидів.

Стихію можна стримувати. Будувати мури, вали, загати і дамби, натягувати ланци і довбати надовби.

Стихію можна обійти. Хай собі буде. Це її потік, ареал, територія. Не пхатися і не боятися.

Від стихії можна втікати. Відступати, погоджуватися на її експансію, збирати манатки і залишати нерухомість.

Однак нема нічого красивішого, ніж увійти в неї, додаючи їй собою того елементу, якого їй бракує для того, щоби стати собою остаточно. Самому ж, перетворившись на органічну частину її нестримності, взяти отримати власне існування як необхідність виінакшення.

Ліс такий…

Ліс - передовсім щільність, яка впускає м’яко. Тотальність, до якої можна доторкнутися. В лісі всього багато і густо, але він завжди залишає входи у вигляді тунелів, шпар, алей. Ліс пронизаний можливостями переміщення, як кожен справжній лабіринт, що збудований для того, щоби вийти власним шляхом (тобто, ставши трохи іншим).

У лісі неможливо загинути. Він - добре обладнане і привітне житло. Він захищає, оберігає і не відпускає заскоро. Всі людські веранди, портики, собори, вежі, анфілади, каземати й окопи - подоба лісу. Ліс - ідеал інтер’єру.

Загинути в лісі страшенно просто. Дурнуватих причин для несподіваної смерті там аж забагато.

Між цими двома максимами вміщається все те, чого не може не пережити навіть у примітивному лісі навіть байдужа до нього особа. Чого прийшов. Чого хочеш. Коли мусиш вийти. І взагалі - хто ти, який. У цьому сенсі він нагадує проявник. Перебирає на себе функції твого мозку, залишаючи тобі тільки первинні фундаментальні рефлекси. Мудрість, добро, зло, аґресивність, чорнота і благість вилазять у таємничому лісі, як після кількох склянок спирту.

У кожного своя доля і свій ліс глибокий. Основи психоаналізу. Скажи мені… і мені не буде чого тобі казати.

А ще в більшості лісів є багато свіжого повітря і мало живих звірів.

Натомість найважливішим складником чуттєвої логіки лісу є те, що під ногами. Передовсім, звичайно, тіні. І стопоподібні речі - нашарування різного листя, зарості ожини, гладкі соснові шпильки, вологі невідомі рослини, предвічний мох, найніжніша прохолода заячої капусти і що ще там може бути. Цілком незле, коли пружну твердість лісової підлоги випадає відчути оголеними спиною і ліктями. Земля і небо, розміщені вздовж стовбурів, тоді міняються місцями. Підошви чують смак суміші голосів багатьох крон, укладених із тьми листя, сповідей поодиноких птахів, тугого натиску грибниць, вологого напруження лишайників.

Ввійти і розчинитися. Хоча би хотіти ввійти. Хоча б могти розчинитися. Просто знати, що десь поруч той твій ліс.

Зовсім незрозуміло, як це йому вдалося. Але літо вже минає. Якщо зважати на гірські канони купання в річках - від Івана до Іллі, то залишилося ще два тижні. А я ще майже не купався. Натомість ховаюся то від спеки, то від злив у маленькій рідній хатці в горах. Оглядаю пачки старих фотографій. Одна чомусь цього разу зачепила особливо. Видно велетенське озеро, силуети будівель на протилежному боці. Видно борти дерев’яного човна, в якому сидять хлопець і дівчина. Він худорлявий, але м’язистий. Руки на веслах, відкритий радісний погляд, голова пострижена так, що спереду чуб, а все решта вистрижено під машинку. Таким міг бути підлітковий Френк Сінатра. Або якісь фраґменти з фільму «Якось в Америці». Або наші хлопці біля турніка, на плесі, в довгих чорних трусах. Дівчина страшенно гарна. Вона, примружившись від надміру сонця в не дуже холодній воді, дивиться так, ніби розуміє все на кілька десятиліть наперед. Хоч це, звичайно, ілюзія. Нічого вона не знає, крім того, що вона гарна і вона подобається гарним. І це правда остаточна. Бо - крім усього іншого - її змерзлі груди виглядають даром Божим крізь китайську бавовну чоловічої довгої майки на широких бретельках.