Аня Гераскіна - Його звуть Міша… або Зорі в макаронах

А Оксана з другого отряду їсть всьо! І гуляш! Товстіша за нашу Пилиповну, не брешу. Мені тіко пирожки з яблуками до смаку, но більше трьох в карман не залазить.

А ще хочте прикол! У нас є алюмінієва вілка. Всі залізні, а одна алюмінієва.

Раніше було не дуже, як в столовкє вона комусь випадала, зато коли вона втрапила мені, я придумав: той, кому ця вилка попадається - самий крутий! А на слідуючий день, коли виделка попала до Матусевича, я сказав, що гра відміняється! Здорово, га?

Передайте Редькє, шо на озеро, як вернусь, поїдем. На карасів. Скажіть, шо скушно і купатися можна тільки по распісанію! І що він нічого не потіряв, а математику він здасть. Передайте, я везу йому дохлого сушеного вужа. Класного. Почепим його на вірьовочку і будем запускать.

Все добре!

У нас був день бантіка. Тіпа всі обливаються водою, а у кого на голові бантік, обливать не можна. Скажіть, здорово! У нас піввулиці можна було б облить, ну окрім Вербицької і бугалтєрші з двухетажки.

Кормлять не дуже. Но про цьо я вже писав.

Як будете їхать, привезіть дідову сапьорську лопатку, скоч і вафлі «Артек» з півкіла. І карамельок. Тільки не «Польот» з бумажкою!

А ще привезіть каліндарік. Бо я дуже всіх вас люблю. І дуже скучаю. За Вами, бабо, тоже. Особєнно перед сном.

Міша.

Про літо так здорово згадувати взимку! Коли шапка, сніг падає, вода тверда і…

Руки мерзнуть. Мама пхне мене на санчатах додому.

Вже темно, дід, певно, куняє і Маркіз дрихне на вікні. Баба тіки не спить, бо у неї по тєліку фільм «Чапаєв». Вона, коли його дивиться, то потім мовчить і не лається з півгодини.

«Забєрі сонце с сабою!… Ано мнє нє нужна вєріш!…», - волаю я на всю вулицю, і собаки з інтузіазмомом мені підспівують. Джон, Лисючкин лишайний кундель, так той з-за паркану аж рветься, аж вистрибує.

«Циц! Ану мовчки, бо зара сам санки потянеш!», - сердиться мама, і я замовкаю. Тіко тихенько соплю собі під ніс: «…ано міня больше нє люуууубіт, ано міня больше нє грєєєт… Тиць-тидиць».

Ми вертаємось з гостей. Тьотя Юля дала нам банку холодцю і ще карамельок. «Білочки» ми поїли з Ганькою, вона втопила одну мені в борщ, а я допетрав, шо воно таке дивне, тільки коли по дну ложкою заскріб.

Мама каже, нізя бити дєвочок. Але, думаю, однюсінька личка не щитається.

- Мама!

- Ну.

- А ти конфєт скіки у рот можеш засунути?

- В смислі?

- Ну я три. Може, чотири даже. Тіки тоді жувати трудно. А ти?

- Питання в тебе дурні.

- Ма, ну скіки?

- Одну.

- Тю.

- Шо ти матері тюкаєш!

- А як ти їх їсиш?

- Зара дам санки, сам потянеш!

- Ну ма!

- Кусаю.

- Це ж нецікаво. Так же ж нічого не зрозуміло. Треба сунути всю в рот!

- Умний. Мову лучше б вчив!

Ой, блін, мова. У мене в четверті тройбан. Дід каже: «Молодець! Положитєльна оцінка! 60 процентов знаній!» Він зовсім не в курсі тонкощів освіти. Мама в курсі зато. А батько вчора взагалі спитали, в якому я класі.

Тамара Геннадіївна каже, шо з трійкою я не поїду в Київ на екскурсію. В цирк не поїду.

В принципі, не тре мені того цирку, це для малих. В мене коли нашу Маріанну до сараю заганяють, ще то прєдставлєніє! чудєса еквілібрістіки! (Маріанна, чи просто Маруська - це наша свиня). Але Анька буде сміятися… Вона така негарна, коли сміється! Злякана якась і перекошена. А як приїде, то з місяць буде фекати і дражнитися, противна дівка. Так що мову треба вчити. Но дальше, чим «граматика - гр ецьке слово», я поки не зайшов.

.

- Ммунь, а якшо я валянок, то ти хто? Валяниця?

- Хто тобі так сказав?

- Дядя Вова Путря.

- Коли?

- Коли в канаву звалився.

- Ну.

- Він тормозив на вєліку, коли ми з Редькою вулицю перебігали.

- Правильно тоді сказав.

Сніг рипить. Виблискує. Фонарь у нас один. Но луна така бабезна, така кругла, що, думаю, звалиться зара і приб’є. Точно тоді плакав мій Київ.