Аня Гераскіна: Його звуть Міша… або Зорі в макаронах

Рєвзін з 10-А буде читати вірші собствєнного сочінєнія. Сила!

Трам- там-шо-то-там…

…і я тебе чекати буду

У лютий холод і мороз.

Бо я люблю тебе, родная.

Я так люблю тебе до сльоз!

Ото пацан дає! А я все літо в футбол прогуляв…

Ой, ко- о-отик прийшов! Він линяє. Але все одно добрий. Вегітаріянець -ліверку не їсть. Тато спіймав йому мишу, так той лапою мацав і погляд був такий, ніби візьме її зараз і поховає. З вінками і оркестром.

Цілую Маркіза. Він пахне по-котячому, і шерсть забивається мені у носа.

- Бабунь, - кажу, - можна, я не піду?

- Кудой?

- На концерт.

- Ти шо? Шо надумав! Марш в туалет! Попісяй «на дорожку» та одівайся вже. Спасіння нема!

Плентаюсь. Маркіз іде слідом.

- Бабо!

- Шо?

- Не сварися. Я співатиму. І удавку Вашу дурацьку надіну.

- Іди вже! Хлищ! - бабуня насуплено бурчить. Але тихенько додає: - Благослови його, Господи. Рідного мого хлопчика.

Моя баба - чудна дуже. Шукає окуляри в холодильнику і називає кролів серіальними іменами.

Моя баба каже, шо бачила домовика. Я особисто їй вірю, бо сам бачив, як він тяг нашого рудого півня за хвіст і плював на кабачки. Я спочатку думав, що то мій дружбан Андрій Редька, але з бородою і без штанів. Але він втопив до тітки в Умань ще позавчора.

Бабо кажуть, що він не любить рудих (домовик, не Редька. Той любить тільки свою плоскодонку і сушені кальмари. Його не зупиняє навіть те, що кальмари дуже схожі на оце, що мій дід від п’ят в тазіку відшкрябує. Але я не за то! Рудих не любить.)

Клава Ковалєвська якось чугикала додому через балку. Хтось її схопив за коси та й потянув. Ледь з ніг не збив. Вона ж-бо думала, маніяк. Остап Любомирович сивухи налакались і пристають. А як обернулась - стоїть чорті-шо волохате і каже: «Курко руда, ходи-но сюда! Уууууу!» Отак і каже: «Ууууууу»! Клава там і всралась. Я образно кажу. Може, просто всцялась.

Баба хреститься і ставить з вечора на стіл рюмку і шмат батона. Каже, щоб домовик смакував і нас не трогав. Діду встають уночі, шорхаються, натикаються на сто грам, а ранком баба оре за забор:

- Івановна!

- Агов!

- Окропила хліб. Тер ходити не буде?

- А якої кози сеча?

- Петровни. В неї коза - дочка кози отця Афанасія.

- Знатно! Не буде ходити.

Діду насторожено хмурять брови.

- Папа!

- Ну.

- А Бог є?

- Є.

- А чого?

- Чого «чого»?

- Ну для чого він є? Шоб в церкву ходити?

- Да.

- Що «да»?

- Мать! Ти виростила ідіота!

Я люблю свого батька.

Но маму трошки більше.

- Міша, хочеш братіка?

- Ні.

- А сестричку?

- Ні.

- Чого? (у мами якісь свої недоречні плани)

- Якщо буде малий, то ти заставиш мене спати з бабою. А вона хропе і плямкає.

- Тю, дурненький, не заставлю!

Кстаті, сдох наш рудий півень.

Сусіди кажуть, шо від старості. Що домовики - то всьо маячня, казки і кобилячий брєд для младьших класів.

Ха! То вони ще не чули про фею блакитних струмочків і про…

Матюкливий гномік - це вам не жвачний король. І не конфєтний. Це сила!

Треба опівночі взяти дзеркало, запалити свічку і пильно, не моргаючи, вдивлятися в дзеркало. Сміятися не можна. Треба казати: «Матний гномік, появись, матний гномік, появись (три раза!), матний гномік, появись». А коли випригне - не лякатися, а схопити за бороду. Чи за підштанніки, чи шо там підвернеться і… цей. Ну… Що робити далі, я не знаю точно, але Мар’янка Куценко знає - в неї сестри подруга, так в тої брат на морі визивав і після цього мовчить і заїкається.

Ми з Ганькою хтіли визивати, але вона заснула, як дровиняка, ще в півдесятої, а Редька - той рже, як ненормальний, ніякої консолідації!

- А я хрестовий король, бабуню?

- Червовий.

- Я не яблуко.

- А тобі хтось сказав, шо ти яблуко?

- Ти сказала червовий! А червові тіко яблука. Джонатан Голд. І сливи твої: «Вищий сорт, купуйте, жіночко, я своїми руками поливала-собирала…»

- А в лоб?

- Олена Анатоліївна каже, брехати - нєхорошо.

- Твоя Олена Анатолівна - вертихвостка недоучена.

Беру ложку гарячого картопляного пюре і розмазую по батону. Смакота! А якшо зверху соличкой присипать…