Аня Гераскіна - Його звуть Міша… або Зорі в макаронах

Знову залажу під одіяло, грію ноги і шумно дихаю носом, ніби параход або їжак.

- Де він? - фізрук підтягує адідасівські штани.

- Стоїть за углом біля будки!

- Крос він біжить. От сачок! Міша!

- Що?

- Чого стоїм, кого ждьом?

- Гусениця.

- Яка?

- Оця. Дивіться. Велика мохната, а на попі крапочка.

- У гусениць нема попи.

- А Ви на колінки станьте і побачите. Осьо оно! Я палочкой щас!

- Міша, а бігтиме хто? Пушкін?

- Я перездам! Така ж гусениця - раз в полжизні! Розумієте?

В залі ворушаться. Мама думає, що я сплю. Баба знає, шо ні (я перечепився через Маркіза і звалив вєшалочку).

Я бачу їх через скло дверей і заплющую очі міцно-міцно. Чую скрип і мамин голос: «Нехай ще поспить. Моє мишеня-Мішеня… Машину на видному місці поставлю».

- Пожежну машину?! - кричу я і прокидаюсь.

Моя мама - найкраща мама в світі! Вона мені купила…

Портфель пригодився мені тільки два рази. Вперше, коли я катався з горки за гаражами (не картонка, але краще, ніж на попі). А другий раз, коли мама сказала:

- Ан бігом!

- Та вже йду, - меланхолічно надіваю боти. Шнурки, що мені баба вставила, такі довгі! Можна на два бантика зав’язать. Ні, на три вже не виходить. На два.

- Ну що ти копаєшся, горечко.

- Зараз, - довгі шнурки, ой довгі!

- Міша, спізнишся на труди!

(а ви думаєте, що я роблю)

- Міша!

- Мамунь, іди вже. А я слідом.

- Знаємо таких! Обувайся.

На трудах мені сподобалося тільки один раз. Коли дєвочки по кулінарії проходили бутерброди. Ніна Співак проходила з баликом.

Ну може два рази. З жолудів, сірників і пластиліну виходять обалдєнні лісові чоловічки і ще одна лісова такса з хвостиком.

- Пока, мамо! - швидше до воріт.

- Переобувачку взяв?!

Роблю вигляд, що не чую. Мама наздоганяє мене з целофановим пакетом «Новий год», проводжає поглядом.

А я волочуся по вулиці і всією своєю спиною видаю в космос сигнали бєдствія.

«Шановний пане директоре! Виносимо щиру подяку учневі Озерянському за встановлення дружніх міжпланетних відносин. Прошу не вважати його неявку до школи прогулом, бо він зустрічав біля клуні делегацію з созвєздія Гончіх Псов.»

А за рогом - калюжа.

Свіжа. Вчорашня.

І я думаю: «Час спасати ситуацію!»

.

Ой, який же я мокрий! Такий нещасний!

А запасних штанів у мене немає.

Зато є мама. Яка татові нічого не скаже!

Портфель, питаєте? Сухий. Якби його втопив, сразу висша міра! - на прополку буряків.

Хоча буряки - то ще нічого! Культурні міропріятія - ото ужас! І всі хижо так кажуть…

Бабця спіймала за труси, витягнула з кармана халата галстук-бабочку, силоміць на мене наділа і, сплеснувши в долоні, лагідно промовила: «Бісова дитина! Який гарний!»

Так, я гарний. У мене виразні очі. Не стирчать вуха. І ще блондін. Я - блондін. Правда, переважно влітку, коли вигоряю на городі чи на ставку… Но і зимою теж нічого!

.

В домі культури сьогодні концерт. Я співатиму в ансамблі. Ми з Григорієм Павловичем на співах другий год проходимо «Комарики-дзюбрики». У мене, кажуть, дзвінкий голос (правда, діду заявляють, шо «свинячий»), і в приспіві, коли Григорій Палич киває, я голошу: «ЛамалаЛА! В’язаЛА! СтояЛа!».

Поруч стоїть Вербицька. Вона заучка і голос у неї писклявий, як в нашого Маркіза. Ганька щосили старається і горло отак витягає, ніби хоче спіймати ту пісню ротом. Хоча рот у неї нічого. Не великий і не малий. Тіки вона худа дуже: як на фізкультурі на турніку висить, то торохтить і колишеться, як білизна. Тьху на неї!

Мати до шостої на роботі, але завмаг казала, що відпустить. Батько на зміні. Але б він все одно не прийшов.

«Сраний волік!» - чутно з двору. Це дід звалив. Діду старі дуже і нічого не бачать. Тому в хазяйстві у нас ще є драний мопєд, довбаний сарай і тузік-тудить-його-розтудить.

В залі буде скілько народу! Завучка буде в новій кофті!