Аня Гераскіна - Його звуть Міша… або Зорі в макаронах

- А я і не прошу!

- І не проси. Сидітимеш тута до ночі.

- Не сидітиму.

- А шо, пішки підеш?

- І піду!

- Ха. Дурна! А вовки?

- Я не боюсь.

- Вовків?

- Вовків.

- А шо боїся?

- Висоти і мишок.

- Тобто якщо на краю прірви на тебе нападе стадо волохатих мишей…

- Ти дурний, да?! Замовкни.

Я не зважаю. Кидаю великою пласкою ракушкою по воді. Вона тоне, лишивши один манюній блинчик. От халепа! Тіряю кваліфікацію!

Дуже хочу, щоб Вербицька мене попросила, ну так, просто: «Міша, я зламала вєлік. Отвези мене додому». І додала: «На твоїй шикарній «Українє».

І всьо! Я б відвіз її і не пикнув. Як справжній джентльмен! Я б навіть дав їй дзвонити у дзвінок. І їхати гордо на рамі - дозволив би! Але вона сидить мовчки. Товчеться. Гризе нігті.

- Не гризи!

- Буду!

- Не гризи.

- Ти мені не мама!

- А хто?

Вербицька довго вдивляється в очерети.

- Друг.

Мені в горлі стає приємно і лоскотно. Я щурюся на низьке серпневе сонечко, і ластовиння зграйкою злітає з щік.

Сміюся.

І Ганька сміється. Тягне свою розвалюху-вєлік по гарячому пильному шляху.

От дєвка! От молодчинка! Настояний пацан.

Правда, до Редьки їй ще далеко!

Це Редька придумав їсти зелені

А лежу і стогну на тахті - я.

Надворі папа чинить мопед. І я б зараз теж міг!

- Ключ на десять!

- Ключ на дванадцять!

- Маркіз, брись, зараза!

- Дайте тряпку!

- Куда ти лізеш без штанів! Бачиш, тече!

- Дє-дє… Ось дє!

- Барахлить. Зара підкручу. Та згинь, Матроскін!

- Батько, на з’їзд ветеранів я Вас сам одвезу, бо накатались вже.

- Заглохні! Торохкотить, як навіжений!…

- Не Ви! - конь стальной…

Але мені випала доля, мабуть, і сконати на цьому ліжку.

- Мам, а ми літом на море поїдем?

- Поїдем.

- Де минулий раз?

- Туди, де минулий раз.

- А собака там буде?

- Який собака?

- Великий! Шо лапою теліпав. Ну, сопе ще. Ну, рядом.

- Дік?

- Да! Ти що, не пам’ятаєш, які у нього блохи? О-о-ось такі! Сто штук. Добірних бліх.

- Міша!

- Мам, а по гороскопу я хто?

- Рак.

- А рак - це погано?

- Ні, добре.

- А чого ти плачеш?

- Я не плачу, дивись. А раки - вони задкують. Назад.

- Да-а-а? А я умію?

- Мабуть.

- А мені ще довго лежати?

- Ні, скоро, котику. Скоро, рідненький.

- Мам, а якщо я помру, ми на море не поїдем?

- Що ти таке!… Міша!

- А апельсин мені можна?

…

- Мам, можна?

- Ні. Не можна…

- Зовсім?

- Зовсім. Хочеш кашку?

- Не хочу. Мам, а ти відріж шматочок і поклади мені на носа. Я буду нюхать. Нюхать апельсин можна?

У скло стукає шось. Не встигаю глянути, як на підвіконні записка:

«Не расстраівайся!

У мене теж дрисня!

Анонім.»

А я і не расстраівався. Хто сказав?

Повертаюсь до стіночки і рахую на килимку оленів - один, другий…

За п’ять хвилин вже сниться контрольна.

З одного боку в моїй кімнаті оті доісторичні олені, а з іншої - коняки 1990 год. Правда, календар ми одрізали, так шо тепер це просто картинка.

Я зосереджено роздивлявся коней. Вони бігли намальованим полем і голосно іржали.

Попереду мчав ватажок - кінь молодий, вередливий, але дуже мені симпатичний.

В сусідній комнаті ридала мама.

Я не хтів чути, як вона плаче, тому почав дуже голосно думати, майже вслух: «Чому подобається, коли вмочиш губи у холодну простоквашу, голосно булькати? А з чаєм - нецікаво. Чому? Чому-чому-чому-чому-чому-у-у-у-у-у!!»

Мама запричитала ще голосніше.

- Я заходжу в хату, а він мертвий!

- Людо, та живий, живий твій пацан! Он, зараза, сидить сопе! - бабуся грозить мені пальцем.

- Я не сопу!

- Циц! Людочко, ну не плач, дівчинко. Закрий двері, паскудник!

- Мамо, мертвий! Лежить, не шевелиться, не морга! Мамо, не дихає! Я захо-захо-заходжу, а він лежить!…

- Ну, ну…

Мати заходилась в риданнях.

В принципу смисла нема. Треба просто лежати і вдавати, ніби ти неживий. Мертвяк - це я сам придумав гру.