Аня Гераскіна - Його звуть Міша… або Зорі в макаронах

- Що задумався, Міхєльсон?

- Нічо.

- Барбариску будеш?

- Ні.

- Ех. А якорь на том пароході, прикинь, як ти ростом.

- Ну то й що.

- Та чесно!

- Чесно-пречесно?! А як же його тоді дістають?!

Я дуже люблю задавати питання. Чому у собак хвіст мотиляється з боку в бік, а не зверху вниз. Чи може крокоділ з’їсти вомбата. Що таке вомбат.

Але ось тато чомусь дратується і грюкає дверима…

- А лисина так блистить чи її протирати треба?

- Протирати.

- А чого?

- Ти мене дратуєш спеціально?

- Не спеціально.

- Тоді навіщо питаєш, дурню?

- Просто так.

- Просто так розвернувся і пішов в кімнату!

- А на вечерю буде шо?

- Марципани в шоколаді.

- А шо це?

- Ти оставиш мене в покої чи нє? На вечерю буде то, що ти сам приготуєш.

- Я умію макарони.

- А мовчати ти не умієш?

- …Умію.

- Не бачу!

- … А що ти робиш?

- Випилюю ящички! Міша, ти не бачиш, що я роблю роботу. Срочну. І ти мені заважаєш!

- Так би сразу і сказав…

Я нахожу собі нове занятіє - дістаю з холодильника курячу ножку. Без апетиту їм, але кісточку загортаю в газєтку і ховаю в карман. По моїм здогадкам, якщо вкинути ту ножку в наш ставок, у далекому будущому вчені знайдуть її і будуть довго вирішувати, чи були курки водоплаваючими, чи то просто ходили топитися під старість літ.

А скоро приїде мама. Я зачоркую кожен день хрестиком. Акуратно. Можна було закалякать, але то ж мама, а не 1 вересня! Ще буде вівторок, два дні, п’ятниця, потім ми йдемо з Редькою на карасів, з ночовкою, понеділок - і мама приїде. Вона в санаторії зараз.

Дивлюся, за вікном пропливає голубий москвіч Микити Семеновича. Спека. Прилипаю змоклим лобом до скла - лишається корявий слід. Я розмазую його пальцем, і він зіскакує мені на долоні вухастим капітошкою. На стелі плещеться сонечко, стрибає зайчиками по карнизу. І як ті зайці в тюлі не застряють!

А мама дзвонила, казала - привезе потрясаючий загар!

Но я вобще-то більше хотів би бєзкозирку.

Ще я хтів ружжо. Ружьйо тобто. Рушницю.

Мама каже, шо в мене селянська мова. Але ось Федченко каже «калідор» і «стулка», а я не кажу. Це ж тіки неуч так розмовляти може! А я - нє, я у школі вчусь. Способний до наук. Хіба шо ось…

50 плюс 50. Ітого - рубль. Плюс то шо минулого тижня - шість двадцять.

В баби на тумбі позичив гривню - всього сім двадцять.

Не вистачає.

Можна сказати, що збираєм на подарок хімічкє.

В жовтні. На свято революції. Ага. Отпадає.

- І шо, в Мосійця є?

- Є.

- Гриня, не бреши. Він же задрипок перший!

- Хай мене ваш Тузік покусає.

- Та нашо йому той бадмінтон? Мух по стелі шльопать?!

- Не знаю. Но шо є, то є. Неоспорімий факт.

Ми сидимо на цеглі, що Реви привезли строїться та так і кинули.

Розвожу колінки і стискаю знов - і чого ті штани рвуться в самих отвєтствєних місцях?

- Одна буде в тебе. Одна в мене.

- А воланчік?

- Гм. У Редьки.

- Значить, з нас по двадцять, а з нього десять.

- Да, Міша? А як грать, то він тоже буде десять хвилин. А ми двадцять?! Дзуськи! Перший же заплаче. Так шо дерем з Редьки більше!

Пишу в зошиті:

Коли ми граємо в ладі, програє завжди Вербицька. А коли вона програє, то реве і шморгає. Хоча бачили б, як вона тікала від Василя Петровича, коли той застав нас на баштані! - гепард, а не дєвка! Тіки коси мотляються, як крила. Чи як хвости лемурів. Чи як хоботи. Ні, чула б про хоботи - образилась. Як крила!

Ми тоді тікали, як підірвані, в Гані згубилась босоніжка. До ночі шукали її в соняшниках, в рівчаку. Шукали навіть в мурашнику, але там самі мурахи. Шукали, бо тьоть Іра Ганьку не вбила би, але покалічила точно. Не знайшли. Сиділи і плакали під забором вдвох - Вербицька заливчасто, голосно, протяжно. Я - за компанію, тихо і стримано.

А потім вийшла Ганькина мама і сказала:

- Що кричите, собаку збудите. Ідіть їсти борщ.

І ми пішли.

Ясно, що в хату пішли, а не в…

Ганька погано їздить на вєліку. Гірше за мене разів так в п’ять, а за Гриню разів так тоже в п’ять!

Ми сидим на березі, там, де муляка підступає, і каламутим ногами воду.

- Я тебе додому не повезу. І не проси.