Аня Гераскіна - Його звуть Міша… або Зорі в макаронах

Так я ж придумав! Редька найшов мотузку! А в’язать всі засцяли. І раптом Гриня. Дайте, ребя, зв’яжу! І зв’язав!

Ох і реготу було! Ох і сміху! Батько мене лаяв на пів-вулиці. Грині написали в щоденник красною ручкою. А Редька сидів на груші, поки історичка Лагутіна шукала його з шваброю.

- Діду, а Ви так умієте?

- Га?

- Так умієте?!

- Шо ти робиш, нехристь?

- Пускаю мильні пузирі. Дивіться - тре розвести в ковші шампунь (не беріть, діду, мамин, бо лаятиме), розкрутити ручку шарікову (отак) і дуть.

- Га?!

- І ду-у-уть!

- Хто іде?!

- Дуть, діду! Тіки обережно, тоді пузир великий буде і гарнюній. А можна ще на столі. Знаєте? Один, а потім ручку просуваєш - і внутрі ще один. Я так можу цілих три!

- Ну!

- Тіко дуйте, діду, над ковром, бо впаде на меблю - буде пляма, і не відітрете. От як отута на тумбочкє, під серветочкою.

- Ах ти паразіт!

- Партизан?

- Щас ти в мене получиш, партизан. Ану матері помагать на город!

В мене летить з десяток отборних слів.

Я хутко пробігаю через кущі смородини і, коли вже видно паркан, ховаюся під бузком. Діду ще трохи шорхаються двором і йдуть до хати дивитись Жеглова і Шарапова.

.

І шоб тепер я комусь ще шось розказав? Про аплікацію «Веселі кошенята», яку ми робили на трудах, взагалі ні слова тепер!

А це ж просто - вирізаєш по контуру кошенятко з ненужної хутряної папиної бобрової шапки…

Я - соціально корисний. Я - перспективний. Я - сміливий і можу посадити вужика собі на голову, дострибати до воріт і назад на одній нозі можу! Але одне терпіти не в силах, хоч кричи - коли на зупинці сигналить наш…

Ми їдемо в райцентр по магазінах. Я, мама і бабуня. Мама хоче папі бритву, а собі туфлі на весну. Баба хоче колготи тьоплі. А я хочу додому. Бо ми обов’язково ще підем вибирать обої для майбутнього ремонту, сільодку і два календаря з Хуліо Іглєсіасом (нам і сусідам).

З нами їде баба Клава Харчишина. І везе Стьопку. Стьопка - це здоровий індик. Вона його кожен рік, як розсердиться, везе на базар продавати (бо в нас всі Стьопу знають, і про то, шо в нього характєр хуже, чим у завгоспа дяді Гриші (а це показатєль!) наслишані).

Правда, окрім індика в баби Клави і нема нікого: чоловік помер, дочка в Італії, то вона його продає швидше для профілактики, у виховних цілях.

Ось і зараз.

- Бабуль, будеш морожене?

- Кушай, я не люблю.

- Як не любиш? Зовсім?

- Зовсім не люблю. Кушай, кушай.

- Зовсім? Бо я їстиму!

- Да.

- І стаканчик!

- Да.

- Точно не любиш?

- Міша, не патякай, а їж, бо тече!

Коли я не хочу бути міліціонером (а це буває тілько, коли я хочу бути пожарніком), я іногда придумую, шо непогано було би бути ще і співаком. Діду кажуть, шо Муслім Магомаєв мені не світе. Но я не дуже і расстраіваюсь! Бо, по-перше, не знаю, хто це такий, а, по-друге, точно або араб, або узбек.

А на класному часі ми вчили, що я - Українець! Що я повинен гордіцца. І ми цілий урок всім класом сиділи і горділісь. А Мельник аж стьорку в носа засунув!

- Мам, а ти купиш мені пістолет? Той, що водой стріля.

- Нашо він тобі? Купим зошитів.

- Зошитами по коровах не поцілиш…

В автобусі мене укачує. Я бовтаю ногами, їм карамельку і тошню в кульочок. Помітив, якщо їсиш малінову канфєту, то в кульочку все червоне. А апельсинову - оранжеве. Красота!

А наш рейсовий летить і падає, летить і падає. Через дорожню розмітку, через лісосмуги, понівечені поля. І мені здається, що я кріт, який виповз на землю та раптом - прозрів.

Я навіть починаю жмуритися, як він. Дивіться! - отак.

Взагалі я далеко ніколи не виїжджав. В Житомир раз. У Лозову. В піонерський табір…

Привіт, мамо!

Привіт, папо!

Привіт, бабо, діду!

Привіт, Маркіз і Тузік!

У таборі мені дуже добре.

Вчора ходили в кіно. Ельвіра - властітільніца тьми. Дуже цікаве! Я не ходив, бо порвав кросівки, і медсестра мені їх зашивала.

Кормлять посрєдствєнно. Манка, представте, така густа, шо як тарілку перевертаєш, вона не відпадає. Манка. У Грині, правда, відпала один раз. Но то не страшно, бо чужому мальчіку на штани.