Ірен Роздобудько: Якби

В голові дзвонять дзвони.

Дзвін вібрує у всьому тілі.

З носа тече струмок крові. Вперше вона бачить кров так близько. Вона така дивно-яскрава, мов калиновий сік. І така ж рідка. Не така, як в кіно, де кров схожа на мед чи чорнила…

Батько присідає поруч, щосили тормосить її за плечі. Що більше тормосить, то більше лунають дзвони. А крізь них долинає голос:

— Скажеш матері — приб’ю!

Тітка Зоя височіть над ними, загорнута в простирадло, мов статуя чи примара.

— А може, все на краще… — каже вона.

— Стули пельку, — каже батько.

Вона не хоче їх чути.

Голосніше вмикає дзвони. Вони рятують її від цих голосів.

Виривається.

Вона так міцно виривається з його рук, що з носа ще більше б’є червоний струмок. Б’є і потрапляє прямо до рота — солоний і гарячий.

Вона ковтає і спльовує його. І мчить до дверей, на сходи.

Мчить повз заведені «Жигулі», повз здивовані обличчя Ярика і його батьків за склом, повз усе це свято, котре вмить стає для неї чужим.

Мчить до арки — аби лише швидше зникнути з їхнього горизонту, від їхніх розпитів. Про це нікому не можна говорити! Нікому. Тепер ці дзвони бринітимуть в її голові завжди!

Мчить крізь дворики, ковтаючи горлом кров, — здається, вона тече всередині, по самому горлу, як вода. Вона дивиться на вікна, шукає одне — з порожньою кліткою…

Влітає на потрібний поверх, розчахує двері, знаючи, що вони завжди відчинені. На порозі над нею змахують крила чорного плаща — вона падає в них.

Чорні крила огортають її, здіймають високо в повітря. Вона гойдається в них, мов у гамаку — серед листя і зірок — там, в іншому житті.

— Що з тобою? Що трапилось? Що???

Вона вдивляється в обличчя.

Їй страшно. Вмить світ перевертається і стає ворожим, чужим. Якби бути кішкою — забилася б зараз під ліжко.

— Я-я-я-я-я… — каже вона, а потім просто хапає повітря ротом, мов риба.

Не може вимовити ані слова…

…Я-я-я… прокинулась від власного голосу.

Він жив сам по собі і намагався вирватись із гортані чи то стогоном, чи то словом. Від цього стогону і прокинулась. Серце калатало. Я глянула на годинник — третя година. Завжди не можу визначитись щодо часу — чи настає ранок, чи все ще триває ніч. Зараз мені краще було думати, що — ранок.

У квартирі тихо. Мирослав спав в іншій кімнаті. Я почала тихо збиратися: джинси, футболка…

Обережно пробралась до ванної — там в нижньому ящику шафи зберігалися інструменти. Я давно не заглядала туди і боялася, що не знайду там потрібного. Але все, що шукала, виявилось на місці — досить великий і важкий молоток і купа різних цвяхів. Але цвяхи були тоненькими. Натомість під руку потрапив якийсь грубий гак — загнутий літерою «г» і з досить гострим кінчиком. Не пам’ятаю, навіщо він був нам потрібен, мабуть, його лишили будівельники, коли робили ремонт. Я покрутила гак в руці і вирішила, що це те, що потрібно. Гак і молоток загорнула в рушник і поклала в полотняну сумку.

Все це робила тихо, в темряві. О пів на четверту вийшла з будинку.

Ранок видався прохолодним. Я вийшла на шосе. Вирішила йти пішки.

До п’ятої мала дійти до місця — раніше не треба.

Сумка з молотком відтягувала плече…

Місто було порожнім, в сірому мареві неба поволі танули останні зорі.

На початку шостої я дісталася околиці, але втоми не відчувала, була зібрана і зосереджена, як ніколи. Всі думки відступили. Боялася, як завжди, лише одного — чи зможу перейти лазівку.

Проминула новобудови.

Побачила дерево.

Перехрестилась і зробила крок вперед.

Біль і запаморочення зустріла з радістю: межу перейдено.

Зо п’ять хвилин приходила до тями.

Дворик знову відкрився перед моїм зором. Порожній, порослий деревами, з острівцем палісадника, старою гойдалкою і «грибком». Я втислась у стовбур дерева, оглядаючи дислокацію.

Сині «Жигулі» стояли під під’їздом. Цвірінькнула перша пташка, нагадуючи, що на роздуми немає часу — ще півгодини і засвітяться перші вікна, у двір заїде молочний візок, а той єдиний «цвіріньк» перетвориться на суцільний пташиний гамір.

Я витягла інструменти і, оглядаючись, побігла до авто. Присіла в його тіні. Перечекала хвилину — чи нікого немає? - і встромила гак в шину, обмотавши його рушником.

Тепер треба було вдарити по ньому якомога сильніше. Чи вийде? Шина здавалася залізобетонною. Вдарила. Нічого!

Вдарила ще, прокрутила гак — і почула, як з діри почало виходити повітря. З одним колесом було покінчено. Але замінити одне колесо — не проблема. Тому приступила до трьох інших. Наступні удари були влучнішими. Мені здалося, що авто «дихає» так голосно, що перебудить увесь будинок.