Ірен Роздобудько: Зів'ялі квіти викидають

Зів’ялі квіти викидають

Ірен Роздобудько

Київ

НОРА-ДРУК 2006 ББК 84У Р64

Роздобудько Ірен

Зів’ялі квіти викидають. Роман. – К.: Нора-Друк, 2006. – 208 с. Серія: ПК (Популярні Книжки).

ISBN

966-8321-91-Х. Зів’ялі квіти, які зберігаються в душі у вигляді жалю за минулим або нездійсненним, треба викидати. Про це – історія двох актрис, колишніх “зірок” радянського кіно, і однієї молодої жінки, яка доглядає за ними в притулку для самотніх акторів. Все життя ці актриси запекло ворогували між собою, адже були суперницями в коханні до чоловіка, який виявився не вартим любові та самопожертви. І тільки наприкінці життя обидві зрозуміли, що могли бути... найкращими і найвірнішими подругами. Молода головна героїня роману так само переживає особисту драму, але завдяки мудрості своїх підопічних усвідомлює, що життя, яким би воно не було, – прекрасне, його не варто марнувати на тимчасову метушню. І... стає переможницею престижного європейського кінофестивалю. Сентиментальна історія з глибоким підтекстом, притаманним творчості Ірен Роздо- будько.

ББК 84У

Фото на обкладинці надано журналом

“Академія”. Фотограф Катерина Чурсіна. Стиліст Євгенія Попова.

Серія заснована в 2006 році.

ISBN 966-8321-91-Х (c) Роздобудько Ірен, 2006 ISBN 966-8321-90-1 © Роздобудько Ірен, ілюстрації, 2006 (Серія) (c) Волгін Юрій, обкладинка, 2006

(c) Нора-Друк, 2006

ЧАСТИНА ПЕРША

Розділ перший Едіт Береш

Найбільший, найяскравіший спогад-спалах мого дитинства – фотель-гойдалка. Найпе- кельніший – з усього, що було потім, – Леда Ніжина! Хоча, звісно, пригод і халеп було безліч. Але фотель, котрий я, трирічна, побачила на ярмарку посеред майдану якогось маленького провінційного містечка – велике крісло, ніжки якого сполучала вигнута дугою перетинка, і ця сука Леда нині перевершують усі спогади про мої колишні тріумфи і трагедії, смерті та війни, чоловіків та коханців, батьків і ненароджених немовлят, про діаманти і бруд під нігтями, крем-суфле і перемерзлу солодку картоплю, парфуми від Шанель (із цим неперевер- шеним стервом – Коко, до речі, ми їли молюсків у “Куполі”) й огидне мило фабрики “Червоні вітрила”. От які дива пророблює з нами пам’ять! Часом не згадаєш імені небожа чи навіть власної матері, а в мить відносного душевного спокою, коли хочеш пригадати найдорожче, виникає цей фотель... І більше нічого. Ніби він і був найголовнішим у твоєму житті. Тоді я не уявляла, що стілець можна поєднати з гойдалкою та ще й сплести його злози! Як це може бути? Фотель стояв окремо від інших товарів у колі сонячного світла. Якби він, такий пишний, міг говорити, мабуть, прочитав би монолог принца Гамлета. Хоча тоді, звісно, я нічого не знала ані про театр, ані про існування Шекспіра. Того літнього дня батько перевозив нас із мамою до села, де було не так голодно, і я чула розмови, що це село – “наше”, і що в ньому міститься “наш родовий маєток”. Зрозуміло, зачувши таке, я відчувала себе принцесою. Станція, на котрій зупинився потяг, і де посеред жвавої торгівлі стояла ця дивовижна споруда, що вразила мою уяву, гула, як вулик. Мені накупили меду в справжніх стільниках, які я із задоволенням зжувала й намагалася проковтнути, ганчір’яну ляльку й дерев’яного коника з солом’яним хвостом, змусили випити кухлик теплого свіжого молока. Але я увесь час повертала батьків до місця, де стояв той дивовижний стілець “Хочу це!” – повторювала я, і дядько-продавець у широких штанях і брилі навмисне спокусливо розгойдував це крісло перед моїми очима, а воно виблискувало на сонці, злітало до небес, приємно шурхотіло і... пахло – травою, лозою, очеретом, лісом, дощем. – Ми не зможемо взяти його із собою, доню, – умовляв тато. – Воно дуже дороге, – підтримувала його мама. – Поглянь, я купила тобі цукрового півника на паличці... І вони потягли мене до вагона. Тоді я впала в пилюгу посеред привокзального майдану і несамовито кричала доти, доки з мого рота пішла піна. Мені конче необхідно було мати цю річ! Мати або вмерти прямо тут, біля його живої запашної деревини. Мабуть, уже тоді я відчула, що цей фотель якимось дивом збережеться у всіх заплутаних колізіях мого життя і, зрештою, стане єдиним і справжнім моїм товаришем... А Леда... Ніяка вона не Леда! Яка-небудь Явдошка з-під Полтави чи Козятина. Власне, я теж не Едіт. Але нині я часом забуваю своє справжнє ім’я. Треба колись зазирнути в особову справу, що зберігається в директора нашого Будинку. Можливо, тоді відновиться в голові щось інше, ніж спогад про фотель.