Ірен Роздобудько - Зів'ялі квіти викидають

Мене ніхто не називав інакше, ніж Едіт, із того часу, як я вперше вийшла на сцену... ...Тепер я сиджу в цій гойдалці біля вікна. Це одна з небагатьох речей, що тут належать мені. А ще – фотографії на стіні біля дзеркала. Фотель потьмянів. Тепер він майже чорний, увесь подертий і часом кусається своїми ба- гатьма зазубринами. Його перетинки ретельно й неодноразово заізольовано липкою стрічкою, сто разів перебинтовано. Фотель загрозливо рипить піді мною. І я думаю, що коли-небудь ми розсиплемося на порох разом. Як старі вірні друзі. Садком гуляють мої одно- камерники. Тільки-но закінчився сніданок – манна каша зі склянкою молока або чаю – і вони повиповзли погрітися під останніми променями осіннього сонечка. Обдерті коти й кішки! Колись усі вони виблискували своїм хутром. А нині на них зазіхають хіба що блохи. Хоча приїздять часом і журналісти – привозять, як дурненьким дітлахам, тістечка, свіжі журнальчики, подарунки у вигляді мішечків із льодяниками або крутіше – набори парфумів од спонсорів, яких раптово пробило на милосердя. Мені одного разу дістався такий набір. Я стояла за ним у смердючій черзі цих старців, які скупчилися біля нашої їдальні, тільки тому, що роздавали парфуми зі знайомою етикеткою – “від Шанель”. Про молюсків у “Куполі” я, певна річ, мовчала: журналісти приїхали не до мене – до когось іншого, спритнішого та гострішого на язик. Ба, навіть якщо б вони приїхали до мене – Едіт Береш! – я все одно не зронила б ані пари з уст. Хоча уявляю, як би вони роти пороззявляли, дізнавшись, як ми з Коко... От тому й мовчу. Мовчу вперто тому, що замість ненависного молока звикла пити каву. Добру каву, не розчинну, а справжню – по-турецькому. (Велика банка “Lavazza”, яку мені дали сусіди, перед тим, як небіж посадив мене в авто, щоб привезти сюди, закінчилася ще до минулого Нового року). Мовчу, тому що в мене так само закінчився вишневий тютюн, а люлька – моя улюблена делікатна дамська люлечка, якій було всього тридцять рочків від дня народження в далекій Гавані, – зламалася. Мовчу, тому що не можу нікого попросити купити мені й те, й інше в місцевому магазинчику. Едіт Береш ще нікого ні про що не просила! Та й грошей у мене на все це не вистачить. Зізнатися в такій халепі – рівнозначно смерті. А мені, хоч як дивно, ще хочеться подивитися виставу під назвою “Чим закінчується старість”. Ад^е раніше я діяла по той бік рампи й ніколи не цікавилася, що відбувається в темряві, за оркестровою ямою. Тепер у цій темряві сиджу я. І єхидним оком споглядаю світло, в якому метушаться інші персонажі. Сиджу в своєму кріслі й мовчу. Нехай говорять інші. їхні репліки не написані Шекспіром. І тому мені смішно.

ч.

Зі своєї кімнати я виходжу тричі: на сніданок, обід та вечерю. Намагаюся завжди запізнитися, щоб мої колеги по Будинку, яких мені приємніше іменувати “однокамерни- ками”, встигли поїсти й розійтися. Байдуже, що моя порція холоне, а кухар свариться. Я вдаю, що не чую. Дуже вигідна позиція! Стільки нового дізнаєшся про себе – наприклад, що ти “стара пердуха”, “стерво”, “перчена коза”, “гівно собаче”. Алея не обра- жаюсь – я ледь стримую посмішку. Кухар бурчить собі під ніс, а я у свій час ще й не таке промовляла вголос – костюмерницям, гримерам, перукарям та й режисерам також. Тільки їй, Леді Ніжиній, не випадала нагода почути. От про що we перестану шкодувати до останнього дня. А якщо нині в мене немає таких вдячних слухачів, як ця Леда, то навіщо ж витрачати сили на якогось кухаря? Помешкання, в якому я нині перебуваю, має досить солідну назву – Будинок творчості для самотніх акторів театру й кіно. Така мідна табличка висить над нашим парадним входом, а внизу ще й намальовано голуба, що несе вдзьобі пальмову гілку. Ніби він не міг п раніше принести – от тільки зараз, практично, на могилу сподівань, у цей притулок. Якби художник знав, для кого малює, то краще намалював би підстаркуватого Нарциса – символ марнославства. Таких нарцисів тут удосталь... Будинок має два поверхи й два розлогих крила, розміщений у мальовничому передмісті – прямо посеред розкішного парку, що переходить у сосновий бір. Повітря чудове, природа гарна. Колись цей заклад мав державний статус і тому був не просто живодер- нею для вбогих, як, скажімо, інші подібні заклади, а хлібним місцем, до якого записувалися в чергу майбутні самотні зірки театру і кіно. Навіть ті з них, хто мав родину.

Записувалися задовго до старості, так, про всяк випадок...

Хтось мріяв відпочити на державних харчах та природі, хтось тікав від своєї половини, аби не доглядати її – хвору й уже не потрібну, хтось сподівався зустріти тут однодумців і проводити вечори в гарній компанії, когось просто привозили родичі з формулюванням: “Після ремонту в квартирі ми тебе звідси негайно заберемо! ” Але ніхто, повірте мені, ніхто не гадав, що це – назавжди! Мишоловка відкривається тільки один раз. Смішно спостерігати, як перші тижні напомаджені мадам та набріолінені (за давнішньою звичкою) мсьє виходять до вечері в сукнях та метеликах. Як вони називають цей притулок “Богемою” і, підставляючи один одному до вуст слухові трубки чи картинно прикладаючи руку до чола, говорять про високе, сиплють іменами, копилять губи, трусять один перед одним своїми старими афішами, замовляють на вечерю ананаси в шампанському, вередують, сваряться з нянечками. Доки не почують оте саме “гівно собаче” на свою адресу. Тоді вони починають телефонувати до всіх інстанцій, включно з родичами, які якраз роблять ремонт, пишуть листи самому міністрові, два дні мужньо голодують у своїх келіях. А потім... Потім виходять до. вечері в байкових халатах і капцях на босу ногу. І намагаються не дивитися один одному в очі. Тільки найстер- возніші з нарцисів часом можуть запитати: “Ну, як ваші родичі – зробили ремонт? Щось довгенько він триває...” Саме тому я і не виходжу. Навіть коли приїжджають спонсори, діти-тимурівці (зараз вони називаються якось по-іншому) чи благодійні товариства зі своїми подарунками. Я ще не впала в маразм чи дитинство, щоби штовхатися за цукерками. Хоча в такі святкові дні (все ж відбувається на свята – під Восьме березня чи День перемоги) всі знову надягають сукні та підфарбовують губи... Пізно увечері інколи я непомітно виходжу до холу подивитися телевізор – новини чи якийсь старий фільм для божевільних опівнічників. Одного разу навіть почула з темряви, з перших рядів: – Едіт Береш! Це ж Едіт Береш... Наша землячка. Мабуть, уже десь в Америці померла...

Читать дальше