Ірен Роздобудько: Останній діамант міледі

«Цього разу не виборсатись. Мабуть, помру…» — майнула думка. Тіло відмовлялося служити. Вона звела руку і нарешті розплющила очі. У напівтемряві, яку створювали щільні фіранки, долоня здалася їй зовсім білою. Вона поворушила пальцями. І раптом згадала, що цей несвідомий і беззахисний жест вона вже спостерігала багато років тому, стоячи біля ліжка свого тримісячного сина. Малюк так само крутив своєю пухкенькою ручкою перед обличчям та уважно роздивлявся власні пальчики. Господи, все повертається на круги своя, і на старості спостереження за власною рукою стає неабияким відкриттям. Яку незбагненну еволюцію пройшла ця рука перед тим, як стати висохлою старечою кінцівкою — беззахисною і безпорадною!

Скільки перснів зносили ці пальці — діамантових, рубінових, смарагдових! Скільки разів стискали вони руків’я кинджалів, нагаїв, револьверів! Як уміли занурюватися в кучері коханців — маркізів, графів, шибеників та зухвалих підданців! Кожен палець — окрема історія.

Вона посміхнулася. Вона завжди хотіла померти з посмішкою на вустах.

Десь далеко шурхотіло море. О цій порі — о п’ятій годині ранку — воно завжди шурхотіло, як сторінки книжки, забутої в саду. Вона знала, що о сьомій настане штиль і тоді жоден звук не долине в міжгір’я. І ця майбутня тиша вперше злякала її. Хоча вона ніколи не знала цього гидкого почуття і ніколи не сподівалася дожити бодай до тридцяти чотирьох. Але доля розпорядилася інакше. Бачили б її зараз співвітчизники та колишні численні вороги! Щоправда, більшість із них — якщо й не всі! — вже далеко… І зовсім скоро зустрічатимуть її в пеклі. І, мабуть, зрадіють. Нехай радіють. Вона б також тішилась зустрічі навіть із затятими ворогами. Тяжко усвідомлювати, що життя скінчилося, а ще тяжче думати про те, що нині — інші часи, інші люди та звичаї і нікого не обходять її минулі перемоги, її пристрасті, пригоди. Немає свідків усього цього. Адже хто з її колишніх знайомців міг похвалитися, що дожив майже до вісімдесяти? Хто, крім неї, тепер знає всю правду?

Якийсь паризький йолоп, щоправда, видав бульварний романчик, у якому вона впізнала себе — хижу білявку, що гине від руки чотирьох зухвалих катів. А дзуськи! Поспішив… Це вона, саме вона пережила їх усіх. Якби вистачило сил, довела б писаці, що вона ще жива і досі здатна захищатися. І розповіла б усьому світові зовсім іншу історію про принадливу й розумну жінку, чи не єдину при дворі, хто захоплювався астрологією та математикою.

А якою змалював її той йолоп? Усе переплутав, змістив у часі. Усе — вигадав…

Вона відчула, що голова починає боліти ще дужче. Аби відволіктися, знову і знову викликала із небуття тіні й посміхалася власним думкам.

Господи, думала вона, чи бачив той паризький шкрябун хоч раз у житті справжнього гасконця? Принаймні, ТОЙ був зовсім миршавий і вживав у фехтуванні підступний прийомчик, зненацька перекидаючи шпагу з правої руки до лівої. А як він домагався її! Гарячий, малий, смаглявий гасконець…

А ненажера-товстун із завжди спітнілими долонями! Хіба він міг перемогти хоча б одного гвардійця? Та що б робив цей лантух, якби не потаємний захисний жилет, якого пошила його підстаркувата коханка!

А витончений горе-аристократ, носій трьох титулів і власник напівзруйнованих замків… Та він мився раз на два роки! А коли побачив, як часто це робить вона, поквапився оголосити її відьмою, адже звик торкатися лише масних тілес своїх селянок.

Єдиним з усієї компанії цих затятих вояків-шибеників, хто вмів зв’язати докупи два слова, був красень-інтриган із душею святенника і тонкими вустами єзуїта.

Кожен із них залицявся до неї, шаленіючи від пристрасті, погрожував самогубством, заманював обіцянками… А діставши відкоша, усі четверо змовилися знищити її — горду, неприборкану і злочинно вродливу. Але — не вдалося!

От і вся історія. От і вся легенда про крадіжку діамантових підвісок. Це були її підвіски. Господи, знову посміхнулася вона, притлумлюючи черговий напад болю, що стискав мозок, Господи, якби той франт-писака міг бачити її, говорити із нею, доторкнутися до її білої руки — хіба він написав би про неї саме так? О, то була б зовсім інша історія! Що ж, можливо, її ще хтось напише…