Ірен Роздобудько: Останній діамант міледі

Цигарка застрибала в його стиснутих пальцях, він не зміг піднести її до вуст, помахав рукою десь біля скроні й нарешті розчавив недопалок у попільниці. Влада стурбовано спостерігала за кожним його рухом.

— Ти ні в чому не винен, — тихо сказала вона. — Тебе можна зрозуміти. Жанна була щаслива з тобою…

— Жанна… Жанна… — перебив він. — Я пам’ятаю — сьогодні два роки, як її немає з нами. Як гадаєш, де вона? Маленька Жанна, у зеленій сукні…

— Я знайду її. Я роблю все можливе, — спокійно вимовила вона.

Макс раптом схопився, перекидаючи крісло, підбіг до неї і рвучко підняв з місця, боляче стискаючи руки.

— Я хочу бачити Жанну! — закричав їй у самісіньке вухо. — Чуєш, дзвінок у двері?! Це вона! Відчини!

Він трусив її так, що із зачіски випали шпильки і волосся розсипалося по плечах. Вона вже знала, що треба перетерпіти — це триватиме секунду-дві…

— Жанна? — обм’як він, пильно вглядаючись у її обличчя. — Жанно, Жанно, забери мене звідси!.. Це — не вона! — Нарешті він відпустив Владу, і та ледь не впала на підлогу. Але не розгубилася. Вона знала, що робити. І зробила те, що колись зробила навмання: піднесла до обличчя хворого люстро, яке завжди тримала напоготові. Макс зіщулився, одразу немов зменшився вдвічі, затулив обличчя долонями: Его перетворювалося на Тінь.

— Пішли, — сказала Влада, поправляючи зачіску. — Тобі вже треба спати.

Він покірно дозволив узяти себе за руку. Лише на порозі кімнати тоскно поглянув у вікно, в якому висів великий рівний місяць уповні. На його тлі чітко вималювався жіночий силует — недосяжний, неземний. Вималювався і зник. Макс здригнувся, важкий стогін зірвався з його вуст…

Влада не увійшла за ним — настрій було зіпсовано. Вона знала, що він сам знайде свій матрац. Повільно відхилила двері, і його струнка постать у білій сорочці розчинилася в темряві. Влада зсунула половинки стелажа й безсило сповзла на підлогу. З перекинутої пляшки витікало на стіл вино, й на скатертині розросталася велика червона пляма…

Вона просиділа не більше десяти хвилин. Потім швидким рухом згорнула заплямовану скатертину разом із пляшкою та фужерами, закинула усе це в плетений сміттєвий кошик, витерла стіл й розіклала на ньому письмове приладдя. І замислилась над аркушем паперу.

Влада давно вже запланувала написати чергового листа батькам, і якщо не зробити цього зараз, потім на це не буде ані часу, ані настрою. Лист мав бути, як завжди, коротким. Але й ті десять-двадцять рядків, які вона увесь день складала подумки, треба було якось вимучити з себе.

«Доброго дня, наші дорогі! — писала Влада. — В нас усе нормально. Прикро, що ми поки що не можемо надіслати вам достатньо грошей, аби ви змогли до нас нарешті приїхати. Дуже скучаємо за вами, адже давно не бачилися. Сподіваємося, що якось навідаємося самі… Але це теж залежить від грошей та вільного часу. Адже ні того, ні того поки що немає в достатній кількості. Ви просили сповіщати про все, що з нами відбувається. Отже, як старанний секретар нашого невеличкого сімейства, з усією відповідальністю сповіщаю. Ми живі-здорові (чого і вам бажаємо!). Жанночка працює там само — в бібліотеці, я влаштувалася на нову роботу (ви ж знаєте, що довго на одному місці мені втриматися важко), Макс часом має деякий приробіток. Взагалі-то, живемо весело, не сумуємо. Як ваше здоров’я, самопочуття?..»

На цьому лист мав закінчуватися. Але Влада вирішила все ж таки дописати «постскриптум»: «Тату, я весь час думаю про того дивного іноземця, що приїздив до тебе чотири роки тому. Чи не є він нашим родичем? Якщо це так, чому ви його відцуралися? А раптом на нас чекає якийсь спадок? Це було б дуже вчасно. Будь ласка, напиши мені. Якщо тобі незручно, я сама все з’ясую і владнаю…»

Шалена думка про багатих закордонних родичів не полишала її давно — з часу того дивного візиту чотирирічної давності. Тоді, згадала Влада, червоне вино так само розлилося на білий обрус…

…Візит француза, який назвався Антуаном Флері, став повною несподіванкою для родини Олега Антоновича, батька Жанни та Влади. Адже знайти потрібний будинок у густонаселеному «спальному» районі для новачка (а тим більше — іноземця) було справою майже неможливою.

Спочатку на порозі з’явився охайно вбраний молодик із казенною посмішкою на рум’яному обличчі. За його спиною маячила постать ще одного незнайомця. Огрядний, із елегантною сивиною на скронях, він здивовано розглядав розмальовані стіни під’їзду і час від часу витирав чоло білим шовковим носовичком.