Ірен Роздобудько - Останній діамант міледі

— Хто ти зараз — Его чи Тінь? — прошепотіла у саме вухо.

Чоловік здригнувся.

— Я — Тінь, — покірно відповів він хрипким голосом, і його голова ще глибше увійшла в плечі. — Залиш мене…

— Подивись у дзеркало! — наказала жінка, хапаючи чоловіка за плече й силоміць розвертаючи обличчям до себе.

Він покірно повернувся. Влада поставила люстро перед самим його обличчям. Кілька секунд він сидів перед тьмяною поверхнею із заплющеними очима, похитуючись, як китайський болванчик. Потім його обважнілі повіки ворухнулися і, немов кам’яні, повільно і важко поповзли догори. Він подивився на відображення. Влада бачила, як безтямний погляд набуває осмислення, як розправляються плечі. Ось він уже сам жадібно вхопився за краї люстра і вдивляється в нього з надією.

Цей фокус із люстром Влада вигадала сама: «Тінь» є протилежністю «Его». Аби знову стати Его, Тінь має побачити себе збоку.

Влада не помилялася. Макс поволі приходив до тями.

— Пішли, сонечко, тобі треба помитися — ванна готова, — лагідно сказала Влада. — Потім повечеряємо разом. А поки що випий це.

Вона простягла йому пригорщу різнобарвних пігулок. Він заковтнув усе разом, відвівши її руку зі склянкою молока, і захрумкав, важко ворушачи щелепами.

Поки у ванні текла вода, гула бритва, Влада зробила останні штрихи у сервіруванні стола: відкоркувала вино, розіклала білосніжні серветки. До кімнати вже запливли фіолетові сутінки із весняним запахом дощу та першого молодого листя.

Макс вийшов із ванної зовсім свіжий — у новій білій сорочці, яку вона заздалегідь там повісила, у блакитних, теж нових, джинсах. Його темно-каштанове волосся було вологим і гладко зачесаним назад. Сині тіні довкола очей розійшлися. Навіть розгладилися зморшки біля вуст, що здавалися глибокими борознами у напівтемряві червоної келії.

— Ти добре виглядаєш, — похвалила вона. — Скоро тобі покращає, от побачиш!

— Я довго спав? — запитав він.

— Сон — найкращі ліки. Тобі треба багато спати, любий! — уникла відповіді Влада. — Сідай, розлий, будь ласка, вино…

Макс обережно перехилив пляшку. Густі червоні струмки повільно розпливлися по кришталевих стінках бокала.

— Кров ненароджених… — посміхнувся він. — Солодка та густа. Нектар небесний… Якщо ти не проти, я вип’ю трохи горілки.

— Сьогодні я не проти, — погодилася Влада, піднімаючи свій бокал.

— Отже?.. — Він також підняв маленьку чарку.

— За Жанну… — з острахом вимовила вона, уважно спостерігаючи за його очима. Але нічого жахливого не відбулося — тільки ледь помітно здригнулася його рука, що тримала чарку.

— Я рада, що ти спокійний, — сказала Влада. — Так має бути. Я все візьму на себе, а тобі треба видужувати, набиратися сил… Їж, любий. Тут стільки смачного…

Він із задоволенням почав їсти. Їв усе майже одночасно — запихав до рота листя салату, шматки курячого м’яса, рибу, гриби, запиваючи мінералкою. Їй було сумно і ніяково дивитися на нього.

Нарешті Макс відкинувся у кріслі і заплющив очі.

— Можна палити? — запитав.

Влада поклала перед ним пачку довгих цигарок «Еве» і клацнула запальничкою…

Він, як і раніше, був витончено вродливим, кожен його свідомий жест здавався їй порухом Кларка Гейбла. Зараз він сидів із заплющеними очима і випускав із чітко окреслених вуст кільця диму.

— Ти щось написав? — наважилася запитати. — Я бачила біля ліжка рукопис… Покажеш?

Запитання йому сподобалося. Влада зрозуміла це з рум’янцю, що одразу ж проступив на його блідому обличчі. Вона сприйняла це за добрий знак і миттю кинулася до келії, принесла і поклала перед ним папірці.

— Почитаєш?

— Ні, я в ці ігри більше не граюся. Залиш собі — прочитаєш пізніше сама, добре? — Макс кинув рукопис на диван і запалив ще одну цигарку.

«Це вже, мабуть, зайве…» — подумала Влада.

Вечеря при світлі двох довгих свічок, як завжди, здалася їй фантасмагоричною. Те, що відбувалося із ними обома, часом нагадувало Владі сцени з дитячих книжок на кшталт «Аліси в країні чудес», — за столом не вистачало лише Кролика, Бовванщика та Мишки-соні.

— Про що ти думаєш? — після паузи знову запитала вона.

— Про деградацію, — видихнув він. — Про де-гра-да-ці-ю, яку не зупинить навіть білий комірець.

— Заради Бога, Максе… — зморщилася Влада. — Я обіцяю — ти знову станеш сильним!

— Я вже думав про це. І знаєш, до чого додумався? Я міг бути сильним тільки тоді, коли поруч була вона. Але це була ілюзія сили. Я — ніщо! У маленькій дівчинці я шукав прихистку… Жанна це розуміла. Я вбив її своєю слабкодухістю. Якби усе повернути…