Ірен Роздобудько - Останній діамант міледі

— Вибачте, це квартира родини Фарчуків? — запитав молодик.

— Так, — здивовано відповіла Влада.

— Пан Олівер вдома?

Від подиву Влада на мить заніміла. Вона зовсім забула, що ім’я батька за паспортом — Олівер, а не Олег, як його звикли називати і на роботі, і вдома.

— Тату! До тебе! — гукнула Влада, не кваплячися впускати гостей у передпокій: квартирка була хоч і трикімнатна, але досить убога, і небажані гості у ній дійсно були небажаними.

Олег Антонович вийшов, на ходу витираючи руки ганчіркою, — він якраз лагодив зіпсовану праску.

— Мосьє Олівер Фарре? — виступив з-за спини молодика другий гість. Йому було років шістдесят. На грудях, як і в багатьох іноземців, що подорожують, у нього висів фотоапарат. Влада захоплено спостерігала за тим, що відбувається. Помітивши її погляд, батько мовчки кивнув їй на двері кімнати. Довелося вийти.

Але Влада все одно чула, як молодик почав пояснювати батькові, що його супутник приїхав із Франції, з Парижа, що перебуває він тут понад тиждень і протягом цього часу займався пошуками «мсьє Олівера Фарре».

— Зовсім мене замучив, — швидко додав перекладач. — Довелося підняти на ноги всі адресні столи… Щоправда, дякувати Богу, у нього були деякі відомості про вашого діда…

«Ось воно! — шаленіла подумки Влада. — Я так і знала — іноземні родичі!»

Але батько відповів, що його прізвище Фарчук, отож, можливо, сталась якась прикра помилка.

У щілину дверей Влада побачила, що батько зблід. Він тримав гостей на порозі і, як сполохана курка, бив себе тремтячими руками по кишенях, шукаючи цигарки.

— Кажу вам, це помилка! — повторював він.

Потім заквоктав іноземець.

— Дорогий друже, мене звуть Антуан Флері, — задріботів перекладач. — Я так довго вас шукав. У мене є для вас цікаві пропозиції… Я вас благаю, — звернувся він до батька, — впустіть його в квартиру, хоч чаю налийте! Якщо він нарікатиме на мене — втрачу роботу! Він справді науковець, а не грабіжник з перехрестя… Я мріяв побачити вас усе своє життя, — продовжував він виконувати свою роботу. — Я приїхав сюди заради вас!..

Обличчя «мсьє Антуана» почервоніло, по ньому рясними краплями стікав піт.

— Ольго! — гукнув батько до дружини якимось чужим, глухим від хвилювання голосом. — Накривай на стіл, у нас гості! — І непевним жестом запросив візитерів увійти.

Чаювання з дивними відвідувачами розтяглося на цілий вечір. До столу були запрошені всі члени родини. Жанна з Максом нічого не розуміли, сприймаючи подію за обтяжливий обов’язок, що завадив їм, як завжди, зачинитися у своїй маленькій кімнатці. Влада відчувала, що відбувається щось незбагненне, але дуже цікаве, й не зводила очей з прибульця.

Той із задоволенням сьорбав дешевенький чай, потирав спітнілі долоні, розповідав про Париж. Але напруга висіла в повітрі, як важкий вранішній туман. Бесіду підтримувала мати. Батько курив і крутився на стільці, ніби крізь нього час від часу пропускали електричний струм.

— Тепер він хоче говорити про справу… — нарешті переклав молодик й облизав губи, налаштовуючись на довгу розмову.

Тоді батько звівся і, незважаючи на правила етикету та гостинності, жестом наказав екзальтованому туристові йти за ним до кухні. Той охоче підхопився. На цьому чаювання скінчилося. Жанна та Макс, скориставшись нагодою, тихо зникли з-за столу, мати продовжувала розмову із перекладачем. Лише Влада не втрачала пильності й попрямувала до ванної кімнати, яка межувала з кухнею…

Вона притулила скляну банку для зубних щіток денцем до стіни і припала до неї вухом. Те, що вона почула, вразило її до глибини душі. Спочатку щось говорив гість. Влада, звичайно ж не розуміла жодного слова, крім цього дивного прізвища Фарре. Потім… А потім саморобний підслуховувальний апарат ледь не випав з її рук: повільно добираючи слова, заговорив Олег Антонович. Це була французька!!! Єдине, що змогла вловити Влада з його досить учнівської тиради, було слово «Non, non, non!». Більше вона нічого не зрозуміла й вислизнула з ванної. З палаючим обличчям увійша в кімнату молодят.

Жанна та Макс якраз кудись збиралися.

— Що я вам зараз розповім… — загадково почала Влада, влаштовуючись на старенькій рипучій тахті. — Наш тато прекрасно говорить французькою мовою!

— Я теж прекрасно говорю англійською, — посміхнулася Жанна, підфарбовуючи вії. — Можу розповісти про себе, про наше місто… Що там ми ще проходили?

— Звідки він може знати французьку? Навіть якщо він учив її в школі — це ж було давно, — додав Максим. — Мабуть, розмова була на рівні «так» — «ні». І взагалі, що це за дивак, я не розумію…