Ірен Роздобудько - Якби

— Ви говорили про оптимістичні перспективи, — закінчила свою розповідь я. — Але ми розійшлися в часі. Нині ми просто — сторонні люди. Я не знаю, що робити в такому випадку…

Вона поглянула на мене тим самим незворушним поглядом, котрий так здивував мене на початку, і знизала плечима:

— Буває, люди ніколи не знаходять одне одного лише через те, що хтось із них вийшов з будинку на десять хвилин раніше… А вам так шалено пощастило: віднайтися, долаючи час! Про що тут думати? Вибачте — не розумію…

Я поглянула в її очі. Зазирнула так глибоко, що мені здалося: бачу в них купу інших — очі Моєї Дівчинки, Богдана Ігоровича, Івана, всіх, з ким мені було добре останнім часом…

…Отямилася лише тоді, коли побачила, як маленька чорна фігурка Аделіни Паулівни, пенсіонерки «союзного значення», лікарки четвертого управління, зменшується і тане в спекотному мареві на тому кінці університетської алеї…

…Додому повернулася пізно, перед тим добряче «поводивши козу» містом.

Спочатку пішла до того самого гастроному на розі вулиць, де «позавчора» стояла в черзі за кавою разом зі своїми «юними друзями».

Тепер тут була затишна кондитерська без жодних черг і п’яниць, із італійською кавоваркою, меблями в стилі хай-тек і чемними юними офіціантками.

Але мені хотілося випити, і я рушила вниз вулицею до знайомого бару, де під здивованим поглядом бармена (в таку спеку п’ють лише самогубці, певно, думав він) випила сто п’ятдесят грамів коньяку і просиділа зо дві години.

І нарешті на мене зійшов спокій, як велика кольорова хвиля, в якій я попливла, поволі перевертаючись з голови на ноги і назад, втупившись очима у великий плазмовий екран, що висів на стіні, - в ньому все рухалось і мерехтіло, видавало звуки і тексти.

Мені знову не було куди йти і куди поспішати.

Як ТУТ — так і ТАМ. Хоча одну адресу я пам’ятала чітко. Але намагалася про неї не думати. Кому я потрібна? Не знаю. Ні в чому не впевнена. Вишу в повітрі — як тут, так і там.

І в очах мерехтить.

Підвелася, подякувала, вийшла на сонце.

Після кондиціонера тілом побігли мурашки — таке враження, що я розбиваюсь у повітрі на міріади холодних крапель. Додому йшла пішки, і це теж подовжило дорогу на півтори години.

Поки йшла, згадала, що перебуваю в своєму звичайному, але давно забутому стані: йду вулицею і дивлюсь, як під ногами, мов кіноплівка, тече стрічка сірого асфальту. Йти б так завжди, не зупиняючись…

…Не дуже приємно заходити в квартиру після сцен, до яких, як виявилось, не була готова. Всі роки, проведені тут, видавалися змарнованими.

Це стало особливо зрозумілим, коли побачила, як Мирось риється в моїх речах, розкиданих по всій кімнаті.

Певно, шукав «сліди злочину», які дали б йому відповідь на те запитання: «Хто він?»

Якби питання стояло інакше — «чому?», я, можливо, згодилася б відповісти на нього. Але тепер мені просто було прикро, що все виявилося таким фарсовим, несправжнім. Всі пояснення, котрі я заготувала, всі слова і доводи виявились зайвими.

Я вирішила мовчати.

Пройшла повз розкидані речі і лягла на ліжко просто в одязі. Хотілося одного — заснути.

— Нагулялась? — зловісно прошепотів Мирось. — Ти п’яна! Все за класикою, хто б сумнівався!

Так, у нього ніколи ні в чому не було сумнівів.

Я невизначено покрутила в повітрі рукою, мовляв, так, саме так, «все за класикою», і нагребла на голову подушку. Чомусь уявила, що зараз він сяде на неї зверху — і все буде скінчено…

Він ще з годину показово розкидував і шматував мої речі, потім вимкнув світло і вийшов, голосно грюкнувши дверима. А я вивільнилась із-під подушки і почала роздивлятися стелю без жодної думки в голові.

Я не люблю спати!

Мені здається, що це суцільне марнування часу…

…Вона не любить спати.

Їй здається, що це суцільне марнування часу.

До того ж вона боїться спати, адже в цей час стає нерухомою, наче лялька чи мумія. А що відбувається з людиною, коли настає ця нерухомість? В які світи вона потрапляє? Адже — потрапляє!

Їй сняться сни. Здебільшого вони тривожні і незрозумілі.

Ярик каже, що він любить «дивитися сни» — вони у нього завжди про війнушку, де він завжди когось перемагає. Або — керує літаком. Або потрапляє до казкових країн і там теж бореться з ворогами і теж перемагає їх. У нього — суцільні перемоги. Переповідає він про них завжди цікаво. Вона також хотіла б бачити такі сни! Але у неї таких немає. У своїх снах вона весь час то пливе посеред моря — великого безкрайнього простору, то падає з неба і довго стрімко летить вниз — і здригається, хапаючись руками за краї ліжка. Прокидається. Бачить у вікні місяць і вже не може заснути.