Ірен Роздобудько - Якби

Що ближче підходила, то дурнішою видавалася їй ця забава. Вона точно хвора на всю голову! Треба нарешті це визнати, згодитись із усіма діагнозами Мирося і Томочки, зізнатися в них Олегові і від гріха подалі піти — скажімо, консьєржкою чи прибиральницею в якийсь офіс. Але один раз зіштовхнувшись із чимось незвичайним — потім все життя виглядаєш на небі НЛО чи шукаєш в горах йєті.

Це теж діагноз. Розуміючи це, вона йде далі. По калюжах. Повз будинки і вітрини такого рідного і такого нового для неї міста.

Вона вже була мокра з голови до ніг, бублик на пальці розкис і поволі почав розповзатися, в босоніжках хлюпала вода. Вулиці порожні — жодна нормальна людина не висуне носа, коли надворі така затяжна «мряка».

Вже на підході до потрібної вулиці розібрав навіжений сміх. Він так і пер з неї. Добре, що вона була сама і могла нареготатися вголос. Бачила себе збоку — мокра курка в сукні, більше схожій на марлю, що з усіх боків обплутала тіло, ще й з розкислим бубликом на пальці! Про решту краще помовчати, інакше сміх розірве її навпіл!

Дурна. От дурна баба! Знала б Томочка! Бачив би Мирось!

Вона заходилася сміхом, і краплі залітали їй прямо до рота. Срібне креслення дощу перетворилось на суцільне водяне полотно. Потоп. І вона почала тонути в ньому. Їй здавалося, що мокра земля затягує її в свої нетрі — лишилося пару ковтків повітря — і настає кінець. Кінець світу.

…Над нею розкрилася парасолька…

Ніка навіть не помітила, звідки вона взялася, — просто розкрилася, і потоки води пішли повз. І вона почала дихати. Підвела голову. І її освітила та сама осяйна посмішка.

— Ви сказали «після дощику в четвер», але забули взяти парасольку… — сказав він, підхоплюючи її під руку.

— Може, перейдемо на ти? — сказала вона…

З листа Володимира Войновича до Брежнєва.

Василь Стус.

О. Грін «Пурпурові вітрила».