Ірен Роздобудько - Якби

Молоток і гак я кинула біля нього. Так, як це роблять наймані вбивці — лишають зброю біля бездиханного тіла, з тією різницею, що це «тіло» дихало досить інтенсивно і навіть посвистувало, виганяючи з себе залишки повітря.

Добре, що немає сигналізації, як на нинішніх іномарках! Авто поволі осідало.

Чудово! Чотири зіпсовані колеса — це не жарт.

Відповзати від машини довелося ледь не навколішки.

Ранок вже вступив у свої права. Сонце лоскотало крони дерев, у яких все голосніше лунав пташиний хор.

Тепер треба було потурбуватися про наступне — зробити так, щоб мене тут не помітили. Зі мною не було жодної старої речі, яка б вивела мене до певного часу з цієї пастки. Отже, варто десь заховатися, перечекати до дев’ятої — до того часу, коли подвір’я оживе, привести себе в порядок (адже я добряче забруднилась, виконуючи свою чорну справу) і увійти у двір в потрібну хвилину так, ніби нічого не трапилось. Якщо бодай хтось помітить мене тут зараз — я пропала!

Сховатися в під’їзді? Сісти під «грибком»? Стати під деревом? Залізти під кущі бузку в палісаднику? Все це не здавалося мені надійним — помітять.

Вийти за межі і назавжди зникнути? Не підходить. Я точно знала, що сьогоднішній день — останній, а справу зроблено лише наполовину. Куди подітись? Куди?

Стоп! А «халабуда»? Як я могла забути про неї?

За будинком ми з Яриком побудували «халабуду» — таке собі шатро на чотирьох палицях, вкрите старими ковдрами і сухою травою! Як я могла про неї забути?! Хоча що тут дивного, якщо не пам’ятала головнішого? Очевидно, дитяча пам’ять, захищаючись, витерла з якихось мозкових звивин все, що не вкладалось в мої тодішні поняття. Звідки ж в ній могла лишитися згадка про «халабуду»?

Події цієї ночі повертали мене в потрібне русло.

Ховаючись під стіною будинку, я пробралася на задній двір і одразу побачила сховище. Пірнула в нього, мов лисиця в нору.

Ретельно відтерла руки. Дістала люстерко — ніс і щоки теж були замурзаними, але у мене купа часу виправити це неподобство.

Піді мною м’яко прогинався товстий шар сухої трави, я скрутилась калачиком і несподівано відчула, як на мене сходить сон. Млосний, розслаблений сон. Він входив у кожну клітину разом із ароматом трави.

Так, мабуть, почуває себе ще не народжене курчатко за стінками ще теплого яйця. Курчатко, котре не знає, які тоненькі і нетривкі ці стінки. Варто лише стукнути по них лезом ножа, і… зашквариш на сковорідці.

Тепер я розумію, чому не відчувала затишку навіть у власному ліжку з шовковими простирадлами, — певно, назавжди запам’ятала це відчуття спокою і захищеності саме тут, на трав’яній підлозі.

З вулиці долинали ледь чутні звуки, ставали все голоснішими.

Час від часу я поглядала на годинник, забороняючи собі засинати.

Нарешті «час Х» настав. Я це одразу зрозуміла, почувши крик тітоньки Ніни.

Чудово уявила, як на тому кінці двору, стоячи перед понівеченим автомобілем, задравши голову, вона кличе батьків Ярика:

— Ми-и-и-и-ко-о-о-ло-о-о!!!

Визирнула назовні — нікого. Можна виходити. Швиденько випірнула зі свого затишку, обтрусилася, пригладила волосся і легкою ходою вийшла на подвір’я.

Перше, що помітила, — Ярика і Ніку на пожежних сходах, вони навперейми спускалися вниз на крик тітоньки Ніни.

А вона стояла перед перекошеними «Жигулями» і репетувала на все подвір’я:

— От бандюки! Сволота!

До неї приєднався і «хор хлопчиків» — Нахал Нахалич, Ваня-«встань-з-диваня» і ще з десяток цікавих:

— В міліцію треба заявити!

— Та хто ж їх тепер знайде?!

— Треба зняти відтиски пальців з молотка!

— Руки таким рубати треба, а не пальці знімати!

— Краще одразу — голову!

— Дивіться — ось цим гаком прорубали!

— А чий це молоток?!

З під’їзду вже вибігали схвильовані Ярикові батьки.

Дядько Микола на ходу підсмикував сині спортивні штани, тітка Ірина — у фартусі, з руками, обсипаними борошном (певно, готувала млинці в дорогу).

Натовп розступився перед ними, як хвилі моря, відкриваючи їхньому зору страшну картину злочину — нещасне скособочене авто діставало черевом землі.

Тітонька Іра хитнулась і сплеснула руками. Її підхопили, почали дмухати в обличчя, хтось крикнув: «Води! Води!» Дядько Микола тричі оббіг своє дітище, присідаючи біля кожного колеса.

— Тату, ми поїдемо? — стрибав біля нього Ярик.

— З пічки на лаву! — відрубав Микола. — Тут роботи на пару місяців — на чотири колеса заробити — не жарт!