Ірен Роздобудько - Якби

Сусіди знову загомоніли, кожен давав свої поради, хтось кинувся за дільничним.

— Бачте, що робиться? — штовхнула мене в бік тітка Ніна. — Певно, у вас в Прибалтиці такого не буває… Така біда людям, така гриза…

Я кивнула і сховала руку за спину, адже саме зараз помітила на ній недочищену масляну пляму.

Шукала очима Ніку і нарешті помітила її — вона стояла далі від всіх, і її очі було наповнено сльозами розпачу.

Вона теж помітила мене і посміхнулась крізь сльози.

Підійшла.

— Ми збиралися їхати на дачу… — тихо сказала вона.

— Я знаю.

Тітонька Іра припала до даху авто, мов до кришки труни, і ридала, приговорюючи, що це авто — єдине, що у них було цінного, кляла злочинців, а заразом і міліцію, і власне життя, в якому «пашиш, пашиш, а потім якісь виродки зводять все на пси!», і таке інше.

— Годі! — прикрикнув дядько Микола, взяв Ярика за руку, дружину — під лікоть і повів усіх додому.

Так вони втрьох і зникли в темряві. Невтішні. Ображені. Обурені. Ошукані. Вибиті з колії.

Якби…

Якби ж знали, що сьогодні мають святкувати свій День Народження…

Я посміхнулась і зітхнула з полегшенням, поглянула на Ніку. Вона ще ковтала сльози і виглядала розгубленою.

— Ніко, — сказала я, — хочеш, підемо до річки?

Відверто кажучи, спершу я хотіла повести її в кав’ярню, пригостити морозивом і лимонадом, але вчасно згадала, що не маю тутешніх грошей.

Ніка з подивом глянула на мене:

— А ти можеш?

Дійсно, подумала я, чи зможу вийти за межі двору? Але якщо вона буде зі мною, то, мабуть, вона мене і виведе.

— Спробую, — сказала я. — Сьогодні у мене вихідний. І взагалі — останній день мого відрядження. Маю на те повне право.

Очі дівчинки радісно зблиснули.

— Добре! — стрепенулася вона. — Тільки я збігаю за Тедді!

Я навіть рота не встигла розкрити, як вона опинилась біля під’їзду. Я ледь наздогнала її.

— Не треба!!!

Закричала так, що аж затих і завмер натовп біля машини, в наш бік повернулися голови, запала тиша. Я побачила купу здивованих, а потім і підозрілих поглядів. Крадькома кинула погляд на свою футболку: на ній залишилась свіжа руда пляма — мабуть, я випадково чиркнула рукою…

Зараз хтось першим вкаже на мене пальцем — і я пропала. Тим більше що мої долоні ще пахнуть машинною олією. Я приязно кивнула всім сусідам і, намагаючись поводитись якомога спокійніше, присіла біля дівчинки:

— Н-н-ніко, д-д-дорога, візьмемо Т-тедді наступного разу, д-добре?

Від хвилювання я знову не могла нормально вимовити жодного слова.

— Добре, — просто погодилась вона і взяла мене за руку.

І ми пішли з двору.

Я і дівчинка з цього будинку.

Спиною відчувала, що сусіди дивляться нам услід. Щойно ми скриємось із поля їхнього зору, як вони — хтось перший з них — висловить свою підозру, яка зараз лише витає в повітрі на рівні химерної здогадки.

На межі лазівки мені закортіло обернутися. Я знала, що назад Ніка повернеться сама, що я вже ніколи не побачу цього подвір’я — ані завтра, ані післязавтра. Тепер дівчинка була моїм провідником, з яким я востаннє вийду за ці межі.

Я міцніше стисла її руку, і ми благополучно оминули дерево.

Вийшли на шосе, за яким була річка. І пришвидшили кроки. Потім побігли — хто швидше?! Обганяючи мене, Ніка засміялась…

Я мимоволі поглянула на годинник — була десята ранку.

Тедді лишився вдома.

Цей свідок був німим від народження…

…Ми лежали в траві на березі річки і, заплющивши очі, ловили обличчям сонце. Я поставила запитання, яке досі не давало мені спокою:

— Ніко, навіщо ти хотіла неодмінно взяти Тедді?

— Не знаю, — сказала вона. — Просто так…

Я посміхнулась: от звідки виросли ноги в моєї інтуїції. Додому її гнала тривога, якої вона не могла пояснити. У матері ніколи не було таких передчуттів.

Дивна дівчинка. Що я маю зараз зробити? Адже головне зроблено: я, мов курка, відволікла курчатко від небезпеки. Що ж іще? Нині я лише трохи продовжила її дитинство, в якому не буде смерті друга і зради батька, не буде хвороби і того затьмарення, котре оселилося в дитячій уяві привидом «чорного чоловіка».

— Ніко, сьогодні я поїду, — сказала я, — далеко і надовго. Швидше за все — назавжди.

— Це обов’язково? — запитала вона.

— Це необхідно.

— Ми більше не побачимось?

— А нам і не треба бачитись. Просто будемо знати, що ми, я і ти — є. Ти це знатимеш напевно.

Вона засмутилася.

— З тобою лишаються твої друзі — Ярик, Богдан Ігорович, — додала я. — А попереду ще стільки всього!