Ірен Роздобудько - Якби

— Ти — чарівниця? — скинулась вона.

— Будемо вважати, що так. Я все про тебе знаю. А тепер ти дала мені можливість дізнатися більше. І я тобі дуже вдячна. Навіть не уявляєш як!

— Ти говориш незрозуміло, як і всі дорослі… - сумно вимовила вона.

Я подумала, що варто викласти їй всю правду — ось тут і одразу.

Попередити.

Дати настанови.

Вберегти від помилок.

Напрясти з усіх боків по три короби м’якої вовни…

Можливо, навчити битися.

Надати список «необхідної літератури». Розповісти, що тоді, в перший день нашої зустрічі, загубила на сходах не «пудреницю», а мобілку, і пояснити, що це таке. Прочитати лекцію про комп’ютер і Інтернет. Натякнути про стосунки з чоловіками, попередити про наслідки. Застерегти від алкоголю, випадкових нічних авто, надлишкової відвертості, романтизму і невиправданих сподівань. Проінструктувати, за кого варто голосувати на виборах?!!

Цікава промова може вийти…

Ми лежали навзнак, взявшись за руки. Я дивилась на її довгі, розкидані по траві коси, худенькі, вкриті плямами зеленки, ноги, на довгі руки зі смішним горбком м’язів. Намагалась запам’ятати, адже у мене не лишилося жодної фотографії саме з того періоду — на межі іншого життя.

Завтра-післязавтра батьки почнуть довгий процес розлучення, а за ним не забариться решта — роз’їзд, зникнення Димки, пиятика жінки-Весни, обрізані коси, інтернат…

Я похитала головою: «Сама, дівчинко… Сама!»

Адже треба пройти багато етапів, на яких тобі дають по носі, коли тебе обманюють, цькують, б’ють, накривши мокрим рядном, — щоб у тобі визріла душа. Треба навчитися «тримати удар». Тепер я точно знаю: людину від загальної маси відрізняє одне — вміння тримати удар.

Сама, дівчинко, сама, подумки говорила я, стискаючи її маленьку теплу долоньку…

…Сонце починало припікати.

— Час, — сказала я.

Ми вже підходили до старого дерева, за котре я мала зробити хоча б декілька кроків, коли помітили, що під грибком сидить дільничний міліціонер в оточенні сусідів на чолі з тітонькою Ніною.

Навіть почула уривок фрази, що пролунала якраз в той момент, як ми увійшли в арку:

— …і паспорт її перевірте! Каже, що з Прибалтики…

Я опинилася в пастці: для того щоб повернутись , мені необхідно зробити кілька кроків уперед, а потім — назад, за дерево. Але таким чином я можу потрапити просто до рук дільничного. А щоб просто втекти за межі двору, в місто, треба потягти за собою Ніку!

І діяти миттєво!

Я потисла і відпустила руку дівчинки і, приязно посміхаючись, зробила два неспішні кроки назустріч служителю Феміди.

Два вперед. А потім три швидкі — назад!

Як в танці. Аби тільки спрацювало!

За спиною пролунали здушені вигуки і тупіт кількох ніг.

Я рвонула з усіх сил і одразу ж впала мов підкошена…

…Я ходила на те місце днів зо п’ять.

Ні про що не могла думати. Ось коли настало справжнє божевілля! Мов заведена, вставала о шостій ранку, виходила, сідала в метро, в тролейбус, їхала. Топталася серед висоток, мов у лісі.

Шукала бодай натяків на той давній острівець. Мільйон разів, умостившись під старим деревом навприсядки, відновлювала в пам’яті свій останній погляд — ТУДИ, де зараз височів «пентхаус» за вбудованими гаражами. Мов мара, переді мною поставала купка збуджених сусідів на чолі з тітонькою Ніною і дільничним в синій формі, зламане авто, а в руці зотлівав останній дотик дитячої долоньки, яку випустила з рук.

Відверто кажучи, тільки зараз починала розуміти, що сталося! Як кажуть, втративши — плачеш. «Плакала» не за минулим. А за всіма нереалізованими можливостями. От дурна! Могла б нанести Ніці різних книжок — тих, за якими їй невдовзі доведеться їздити до лісосмуги, де ними торгували спекулянти. Могла б писати плакати — «Свободу… (такому-то й такому)» і щоночі виставляти їх перед будівлею КДБ, все одно мені було куди тікати!

Могла б на тринадцять днів стати Касандрою і всім про все розповісти…

Нанести Весні гарних ганчірок — у мене їх повна шафа.

Обнадіяти Богдана Ігоровича щодо майбутніх подій у країні і особисто — з його «підопічною».

Умовити тітоньку Ніну бити на сполох щодо повернення з армії її єдиного сина.

Не впевнена, що все це було правильно і що я не опинилася б за ґратами чи в божевільні і там, не маючи доступу до «лазівки», просто розчинилася в повітрі, мов цукор у воді.

Хто його знає…

Могла б залишитись із Іваном — мов зірка з неба — без документів і певного місця проживання.