Ні, вирішила я, поїздка відпадає.
Хочу тиші і спокою. Інакше мені загрожує психіатрична лікарня.
Не можна залишити без відповіді це довірливе «ти повернешся?…».
А при згадці про родину Ярика і чорну тінь біля арки я взагалі заборонила собі думати про спокій.
Мусила повернутись!
Треба ґрунтовніше підготуватися до наступних відвідин. Взяти з собою кілька пачок печива чи якоїсь іншої їжі, засоби для миття посуду і якісь необхідні дрібниці.
Я сиділа на кухні і пила каву, наминаючи Томчині пиріжки.
Моя кухня була чиста, світла, стерильна, з гарними вбудованими меблями, з ламінованою підлогою і величезними вікнами, над якими тихо працював кондиціонер. Вона не була схожа на ту, в якій я сьогодні вранці мила посуд, вмочаючи ганчірку в соду. Але яким чином вирватися за межі того подвір’я?
З ким порадитись? І чи взагалі існує хоча б одна людина в світі, яка б вислухала мене серйозно, крім Стівена Гокінґа, до якого — мов до Парижа рачки?
Навряд чи…
Стоп! Я згадала своє інтерв’ю п’ятирічної (чи більше) давнини з тим диваком, що розповідав для моєї тодішньої «газетьонки» різні небилиці про свої дослідження часу і простору.
Чи збереглися у мене його контакти?
Ледь не перевернувши на себе кухлик з кавою, я кинулася до кімнати, вивернула на підлогу вміст своїх шухляд. Взагалі-то я ніколи нічого не викидаю! Це страшенно не подобається Миросю, адже нотатниками забиті всі антресолі і старі валізи. Але нічого не можу з цим зробити. Кожен записник — це місяць чи два мого життя. Певно, років через десять зможу побудувати з них хату.
Отже, треба лише пригадати, якого кольору нотатник був у мене п’ять років тому. Я несамовито рилася в купі паперів. Гортала і гортала сторінки, втрачаючи надію відшукати номер телефону, адресу чи хоча б ім’я-прізвище того дивака.
Я відкинула черговий нотатник і заплющила очі.
І так, як це буває, коли «відпускаєш ситуацію», на мене сам вистрибнув досить яскравий спогад: невелика кімната, заставлена і завалена книгами та журналами, дерев’яний круглий стіл, затишний абажур якоїсь допотопної лампи, і в її світлі — красиве аскетичне обличчя чоловіка.
В таке обличчя можна закохатися і в п’ятнадцять, і в тридцять, тому що воно випромінює доброту і увагу. Пригадується, я просиділа, слухаючи ті коментарі, більше, ніж мені було потрібно, мов заворожена. А пригадавши той день, одразу, ніби на кіноплівці, побачила на краю столу свій диктофон, що лежить на червоному записнику. Отже, нотатник був червоним!
Вивудила з гори паперів червону потерту книжечку.
Знайшла потрібне: «Іван Олександрович Вільде». Почерк нерівний. А нижче шлунка навіть зараз розгорілось приємне тепло — згадала його обличчя, уважні очі і спокійний тихий голос. Номеру немає, тільки адреса: «Вулиця Жовтнева, 7». Нижче означена тема нашої колишньої бесіди, сформульована в дусі видання: «Любов з фантомами: міфи чи реальність».
Знайти б іще статтю в газеті, але на те не було часу.
Я підхопилася, натягнула джинси, першу-ліпшу футболку і вискочила на вулицю. Взяла таксі, продиктувала адресу і всю дорогу молилася лише про те, щоб цей Іван Олександрович був удома.
Будинок впізнала одразу і навіть згадала поверх — четвертий. Злетіла на нього, мов ракета, і натисла на дзвінок.
Двері відчинилися надто швидко, ніби на мене чекали.
З напівтемряви на мене допитливо дивився той самий чоловік. Я не могла помилитися — таке обличчя запам’ятовується раз і назавжди.
— Доброго дня, — привіталася я. — Ви мене пам’ятаєте?
Здалося, що він мене не чує. Адже зависла довга, досить дивна пауза, під час якої я не без задоволення вдивлялася в обличчя, яке ще тоді так сподобалося мені.
— Я брала у вас інтерв’ю п’ять років тому, — пояснила я і назвала себе.
Він мовчки відсторонився, пропускаючи мене в кімнату. О Господи, подумала я, він не тільки оглух, а ще й онімів.
Пройшла до кімнати, яка зовсім не змінилася, — ті ж книги, той самий круглий стіл і лампа під старовинним абажуром. І те ж відчуття затишку. Пригадується, я ще у перший візит зауважила, що запросто можу тут заснути, не думаючи про добування хліба насущного. Заснути, як Герда в квітковому саду чарівниці…
— Ви мене забули? — знову ввічливо запитала я, додавши, що знову хотіла б взяти у нього деякий коментар з приводу аномальних явищ.
Чоловік нарешті посміхнувся. Його посмішка, як і тоді, вразила мене — вона була осяйною. Обличчя ніби освітилося зсередини. Не в багатьох людей побачиш таку щиру посмішку.
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу