Ірен Роздобудько - Якби

На столі лежала записка: «Помий посуд. На обід розігрієш суп. З двору — ані кроку! Цілую. Мама».

Як же я не любила мити посуд! Але тепер взялася до справи з радістю і неабияким ентузіазмом. Шкода тільки, що замість звичних миючих засобів на рукомийнику стояло лише блюдечко з содою. За півгодини кухня блищала. Можна було б щось приготувати, але, поглянувши по кутках, я знайшла лише дві морквини в ящику під столом і з десяток яєць на дверях холодильника. Вирішила більше не хазяйнувати.

Тепер треба було діяти далі — вийти за межі квартири. А головне — спробувати вийти за межі двору, в місто. Чи вийду?

Я лишила в кімнаті свої капці, розвісила на стільці халат, розіклала на підвіконні вміст косметички — раптом повернусь пізніше за господарів, нехай бачать, що я нікуди не ділась.

З деяким страхом заклацнула двері.

Одразу ж почула, як заскреготів замок у квартирі напроти, і боязко увібрала голову в плечі, в черговий раз почуваючи себе ніяково, мов упійманий на гарячому злодій.

З дверей визирнула жінка, з цікавістю зиркнула на мене:

— Вибачте, я думала, що це Ліля…

— Ні, - якомога спокійніше відповіла я, — Ліля вже пішла.

— А ви родичка? — запитала жінка.

Я не одразу впізнала в ній мати Ярика.

— Далека… — невпевнено відповіла я. — Приїхала на кілька днів на семінар.

— А-а… — сказала жінка. — Ну, всього найкращого…

Двері зачинилися.

Так, це була мати Ярика.

У тій катастрофі вона загинула миттєво, а хлопчик з батьком протрималися в лікарні ще кілька днів…

Я спустилася у двір. Яскраве сонце змусило примружитись. Вже вкотре на мене зійшло відчуття, що, змінюючи дислокацію, ніби пірнаю з кручі в незнайому воду.

На подвір’ї стояла тиша, жодної душі. Лише на мотузках, як завжди, коливались рушники і простирадла.

Що далі?

Не встигла зробити і два кроки, як мене наздогнала дівчинка. Коси в неї були розпатлані, не переплетені після ночі, щоки горіли, коліна і долоні забруднені свіжою глиною. Вочевидь, за ці півтори години вона вже встигла зробити купу невідкладних справ. На шиї бовталася мотузка з ключем.

— А ми риємо підземний хід! — доповіла дівчинка, киваючи на палісадник, і, як і раніше, без жодного продиху закидала мене питаннями: — Ти на роботу? Хочеш, я піду з тобою? А Ярику можна? Бачила, як мамі гарно в нових джинсах?

Я дивилася на неї і мовчала. Мені кортіло провести долонею по її розпатланій голові, розчесати і переплести коси. Я не знала, на яке з запитань вона чекає відповіді, а тому відповіла на перше:

— Так, на роботу…

— Ти повернешся? — запитала вона.

— Обов’язково.

— Коли?

— Увечері.

— Правда?

Вона серйозно подивилась на мене. Засліпила синню великих, трохи розкосих очей. Очі не змінюються, з гордістю подумала я.

Дві пари однакових очей схрестились однаковими поглядами і на якусь мить застигли у подиві.

Я швидко відвернулась.

— Правда.

— Добре. Я чекатиму на тебе. І прийду ввечері, розповім про підземний хід. Можна?

— Можна. Тільки не забудь зайти додому пообідати. Мама лишила тобі суп. А посуд я вже помила.

— Я ж казала — ти фея! — засміялась дівчинка.

Я погладила її по голові і повільно, мов по мінному полю, пішла до арки. Вона була в трьох-чотирьох метрах від «мого» дерева — треба дійти до нього, перейти межу і, якщо вийде, — опинюся на вулиці.

Дівчинка дивилася мені услід.

Стояла посеред двору, в колі яскравого світла, від якого довкола її голови утворився золотистий ореол. Виглядала, мов засвічений кадр на фотоплівці. Я обернулася, щоб помахати їй рукою. Точно: двір, вибілений сонцем, нагадав мені фотопапір, що лежить у розчині з проявником.

Ще мить, і картинка почне тьмяніти, чорніти і зникне.

Я хитнула головою: не зникне! І одразу помітила біля арки чорну тінь. Чоловік стояв і дивився туди, куди і я, — на дівчинку, залиту світлом.

Серце ледь не вистрибнуло в мене з горла. Це — він?! І він, виявляється, спостерігає за нею! Полює, вистежує, мов вовкулака.

Я кинулась до арки…

…І відчула такий шалений біль, ніби хтось розрубав мене навпіл гострою шаблею. Та так майстерно, що обидві половинки якусь хвилину ще стояли, щільно припасовані одна до одної.

А потім розпалися на різні боки.

Ох…

…Прийшла до тями від того, що хтось тормосив мене за плече:

— Дівчино, вам погано? Викликати «швидку»?

Я лежала під тим же деревом.

Наді мною схилилося молоде жіноче обличчя.

— Вставайте. Тут брудно. Ніяк сміття не вивезуть, — додала жінка. — Вже другий рік…