Ірен Роздобудько - Якби

— Не забув. Навіть сподівався, що знадоблюсь вам ще раз.

Я подумала, що мушу витримати все, навіть якщо він захоче помацати мене за сідниці — не відступлю ані на крок!

— Це добре, — якомога веселіше сказала я. — Тоді перейдемо до справи: я знову пишу статтю на тему подорожей в часі і просторі. Я її майже закінчила. Але хотіла б проконсультуватися з вами… Так би мовити — розставити останні акценти.

Він знову хитро посміхнувся:

— А я гадав, що вас цікавить лише політика…

Я зніяковіла. Отже, він стежить за пресою і, хоч як це дивно, за моїми публікаціями також.

Довелося пояснити, що нібито перейшла до іншого відділу і знову взялася «за старе».

— Чудово! — зрадів він. — Сідайте ось у це крісло. Піду поставлю чайник. Ви будете каву чи чай?

На це у мене зовсім не було часу, але відмовлятися незручно.

Я замовила «те, що швидше».

Чоловік пішов на кухню.

Я розглядала стіни, помахуючи ногою від нетерпіння. На стінах висіла купа вже знайомих мені світлин. Як і минулого разу, не могла відірвати погляду від чорно-білих свідоцтв минулого цього дивака.

У вісімдесяті він був молодшим науковим співробітником Академії наук, доки не почав вивчати усілякі аномальні явища і не вилетів з роботи.

Потім працював у котельній і складав гороскопи для різних видань. Через ті гороскопи, які йому замовляла і наша газета, я й вийшла на нього. Звісно, тоді він наплів мені три мішки гречаної вовни, з якої я — каюсь! — зробила непогану «лякачку» для довірливих домогосподарок.

Але тепер я просто не могла поставитись до нього так, як тоді, адже і сама втрапила в історію, гідну пера такого самого писаки-писайла, якою була в ті часи.

З ентузіазмом і новою цікавістю роздивлялася світлини на стіні. Це були вирізані з журналів або перезняті з листівок і репродукцій портрети відомих людей — певно, тих, з ким «спілкується» мій герой. Половина з них були мені незнайомі, але серед них я упізнала Марію і П’єра Кюрі, Фріду Кало, Розанова, Ахматову з Пастернаком і ще зо два десятки письменників, мандрівників і науковців. Звісно, була тут і знаменита світлина Ейнштейна, де той показував світові язика.

Серед них висіла і фотографія самого господаря, яку я тоді не дуже добре запам’ятала: він стояв над морем на гребені якогось валуна.

Біла сорочка, мов прапор, розвивалася за плечима, відкриваючи зору стрункий рельєфний торс. Він ніби зійшов зі сторінок книг Гемінґвея чи Джека Лондона — кращого порівняння не знайти. І при тому в його обличчі було щось дитяче, точніше — безборонне і навіть наївне. Він не був схожий на жодного з чоловіків, яких я знала. Я посміхнулась: якби зустріти такого раніше — атас: «Прощавай, Миросю!»

Господи, про що я думаю!..

…З кухні почулися кроки — господар повертався з тацею, на якій стояли дві чашки, цукорниця і вазочка з бубликами.

Я швидко перевела погляд зі світлини на господаря. Фланелева сорочка, протерті на колінах старі джинси…

Краще б він спалив це все і розвіяв попіл над тим морем, над яким він стоїть такий гарний, наче Аполлон Бельведерський. Фото — це мить солодкого обману на майбутнє…

Ось чому я не люблю фотографуватися! Просто ненавиджу стояти перед камерою! Ось чому в мене самої лишилося тільки кілька світлин у старому альбомі. Якби і їх не було — я б не поїхала в той двір.

Чоловік сів навпроти, посунув до мене чашку і бублики. Я поглянула на нього уважніше — чи лишилося в ньому щось від цього знімку?

Так, він і зараз виглядав досить оригінально. Певно, привертає жіночі погляди. І тим дивніше, що досі живе сам…

— Чим можу допомогти?

Збиваючись і затинаючись більше, ніж зазвичай, я почала пояснювати (краще сказати — брехати), що редакція отримала листа від однієї жінки, котра стверджує, що може переходити у своє минуле.

Навіть, втративши обережність, досить яскраво змалювала, яким чином це відбувається, — шлункові болі, що пронизують тіло, поява лави під деревом і спілкування з… собою ж і власними батьками. Він слухав мене, мов лікар, — спокійно і без особливої цікавості до теми розмови.

— Що ви хочете від мене почути? — нарешті сказав він, і в його голосі пролунала іронія.

— Ну як, — розгубилася я, — минулого разу ви досить цікаво розповідали про існування двох світів, що розташовуються один над одним… Ви більше в це не вірите?

— А ви — вірите? — посміхнувся він.

Я не знала, що відповісти.

Або він мене перевіряв, або просто знущався — тоді і тепер.