Ірен Роздобудько - Якби

— Я тільки чула про нього, але не читала. Кажуть, щось містичне. А ви читали?

— Ч-читала.

Вона з повагою поглянула на мене:

— А-а, то ви, певно, дуже начитана людина… — І додала: — Хоча зрозуміло, з вашою вадою легше читати, ніж розмовляти…

Влучила, можна сказати, в самісіньку маківку — і з виглядом переможниці повернулася до вікна, даючи зрозуміти, що розмову закінчено.

Я вийшла, кинувши останній погляд на кухню, яка тепер здавалася досить вбогою, захаращеною і не дуже охайною. В мийці стояла гора посуду, по кутках я лише тепер помітила павутиння. Якщо вона піде раніше, подумала я, то наведу тут порядок.

Я пішла до своєї кімнати і сіла на ще не застелене ліжко.

Не знаю, скільки просиділа в повній прострації, коли з-за дверей почула голос: «Я пішла! Як будете виходити — заклацніть двері. У Віри є свій ключ!»

Процокотіли підбори, рипнули вхідні двері. Тиша.

Я кинулася на кухню до вікна. Побачила, як вона йде по дворі: струнка, в нових блакитних джинсах, з пачкою макулатури в руці — просто юна дівчина. Боттічеллієвська Весна… Черепашка…

…Діти завжди живуть в ореолі дорослої брехні. Навіть у досить непоганих родинах. Ще не бачила жодної сім’ї, в якій би не обманювали дітей.

Звісно, коли я про це говорила, обуренню моїх подруг не було меж. До того моменту, коли наводила вагомий аргумент: пити і палити, як кажуть дітям дорослі, не можна ні в якому разі — самі ж роблять і те, і інше. Не можна брехати, красти, зраджувати, заздрити, битися, ображати старших, лаятися, плювати на асфальт. Солодке — «тьху!», риб’ячий жир — «райська насолода», від манної каші — ростеш і стаєш розумним.

В якусь мить діти залишаються один на один з відкриттям, що дорослі брешуть. А головне — з тим, що вони не такі розумні, як здається на перший погляд. Щойно зробивши такі відкриття, діти й самі починають брехати дорослим і пускаються всіх заборонених берегів поза стінами власної хати. Потім починають брехати своїй малечі. І коло замикається.

…Скориставшись із того, що нарешті залишилася сама, я блукала квартирою, мов привид, торкаючись руками кожного кутка. Так, як це робила подумки все свідоме життя.

Мені завжди кортіло відновити в пам’яті те, що, як мені здавалося, вже ніколи не побачу: довгий тьмяний коридор — Царство Старої Шафи, в якій хтось завжди зітхав і покашлював, лякаючи мене, дерев’яні двері, пофарбовані кількома шарами фарби, — любила піддівати пальцями відстовбурчений шар, і фарба легко відклеювалась від поверхні сухими, схожими на осіннє листя, смужками і розсипалась в руках. Скільки разів я отримувала за це нагінки! Але нічого не могла з собою зробити — відшкрябувала ті засохлі шматочки, дивуючись тому, що під зеленим шаром криється жовтий, а під жовтим — білий…

Червона дерев’яна підлога рипіла під моїми ступнями. Я вже забула, що можуть бути такі підлоги — не паркет, не ковролін, не ламінат, а прості дошки, щільно припасовані одна до одної і пофарбовані в червоне. Йшла по них, мов по клавішах, — і кожна відгукувалась своїм звуком.

Відкинула хустку з клітки і подумала, що їй не місце в темному коридорі. Папуга стрепенувся, пурхнув на інший бік, вчепився тоненькими пальчиками в ґрати і, схиливши голівку набік, уважно поглянув на мене своїми чорними оченятами. Я зітхнула: ще пару тижнів, і він теж «полетить шукати собі пару», як і бідолашна Димка.

Обережно заглянула в кімнату батьків — «святую святих», куди не можна було заходити без стуку. Диван, який здавався таким величезним, виявився маленькою здвоєною тахтою фінського виробництва. На ньому валялися не прибрані в шафу речі, на підвіконні — магнітофон із розкиданими довкола касетами і забита недопалками велика попільничка у формі конячої голови. Навпроти ліжка стояв громіздкий програвач «Каравела», накритий оксамитовою шторкою.

Підійшла до книжкової шафи і заплющила очі, загадавши: четверта книга з лівого краю — «Теорія машин та механізмів». І — простягла руку.

Так і є!

На сто дванадцятій сторінці має бути намальований мною кістяк, що сидить верхи на кресленні якогось агрегату.

Точно: сидить!

Поставила книжку на місце. Вийшла, причинивши двері.

З кожним кроком і дотиком здавалося, що я входжу в море — поринаю все глибше і глибше. І якщо вчора вода часу ледь сягала ступнів, то зараз я вже стояла в ній по пояс.

Повністю освоївшись, я по-хазяйськи налила папузі води, насипала зерен, що стояли в горнятку біля клітки. І, засукавши рукави, пішла на кухню. Гадаю, господарі будуть тільки раді, що я наведу тут невеличкий порядок.