Ірен Роздобудько - Якби

Він, Стасик, в блакитних джинсах-«варьонках» власного виробництва і білій сорочці, розстебнутій майже до талії. На засмаглих широких грудях зблискував золотий ланцюжок з хрестиком. Довге волосся, на вилицях — романтична синява модної триденної неголеності. Одне слово, Бандерас відпочиває!

Навіть дядьки припинили стукати кістками, проводжаючи поглядами спідницю Марти.

Проходячи повз пожежні сходи, Стасик ліниво, крізь зуби, прокоментував: «Жити набридло?…» Марта хихотнула.

Вони зникли в арці, через яку я щойно увійшла. Діти на сходах, зробивши складні маневри, попереверталися і зачаровано дивилися їм услід. Кожен хлопчик точно знав: виросту і стану таким, як Стасик!

А вона, ТА дівчинка, думала: виросту — і дізнаюсь, що таке «Борнео»!

Я поглянула на годинник: пів на сьому. Час. Я вдихнула солодке повітря, просякнуте ароматом бузку, і підвелася. Попрямувала до знайомого під’їзду. Спиною відчула, що гравці і дітлахи дивляться услід. Звісно, тут всі знали одне одного і поява нової людини викликала неабияку цікавість. Я пришвидшила кроки, увійшла в напівтемряву під’їзду…

З кожним поверхом моя рішучість зникала. На стіні із крейдяним написом помітила розмазаний вчорашній слід від своєї руки. Отже, я дійсно була тут.

Стояла перед дверима, оббитими жахливим старим дерматином, і не наважувалася подзвонити. Дістала люстерко, прискіпливо огляділа себе: з ТІЄЮ дівчинкою нас поєднував хіба що колір очей.

Але це несуттєво.

Турбувало одне: аби не втратити свідомість, коли побачу ЇХ, молодших за мене… Ох…

Я натисла на дзвінок.

Почула голос: «Вадьку, відчини — я в ванній!» — і кроки за дверима.

Ще ковток повітря — цього разу вологого, просякнутого запахом льоху — і… двері відчинилися.

— Вам кого?

Я заклякла. Почувся жіночий голос зсередини квартири:

— Вадику, хто там?

Голос чоловіка, що відчинив двері:

— Ви до нас? З приводу Віри? Що вона ще утнула? Проходьте. Дружина скоро вийде.

Певно, я щось відповідала, але поки що не чула себе — надто задзеленчало у вухах. Пройшла до «зали», яка водночас була і спальнею.

Диван з синьою оббивкою.

Виводок кактусів на підвіконні.

Прибалтійський телевізор «Шиляліс».

Старий магнітофон «Весна».

Біля ніг закрутилася, замуркотіла Димка. Моя кішка.

— Вам зле? Це через спеку. Ліл, валер’янки!

Я обережно опустилася на стілець — він хитнувся. Авжеж, одна ніжка на ньому завжди кульгала! Втупилась поглядом у світлину, що висіла на стіні. Світлину з мого альбому — «На прогулянку»…

До кімнати увійшла молода жінка в сарафані, її волосся було мокре. В руці вона тримала чарочку з мутною рідиною і склянку води.

Передала все це чоловікові, той — мені:

— Випийте.

Жінка прискіпливо оглядала мене. Я поквапилась відвести очі, подякувала і випила краплі, запила водою, вдячно кивнула.

— Ви до нас? — запитала жінка.

— Т-т-так, — відповіла я, ледь ворушачи язиком. — У-у м-мене трохи н-н-незвичайна с-с-с-справа…

Вони сіли навпроти мене за стіл. Їхні обличчя були зосередженими. І… дуже молодими, без жодної хмаринки. Певно, я здавалася їм тіткою.

Хоча, як вже казала, ніхто не давав мені більше двадцяти п’яти. Але в цій досить незручній довгій сукні, яку я надягла, в грубих босоніжках, які не носила років десять і які шкода було викидати, я виглядала на всі свої роки. Гадаю, що ще й з «гаком». Тому вони так і дивилися — з шанобливою, але трохи відстороненою увагою.

— Отже… — почала я, намагаючись подолати своє затинання, яке щомиті посилювалось. — Мене звуть Вероніка…

Я хотіла назватись по батькові, але вчасно закашлялась. Представилась, назвавши прізвище чоловіка і вигадане прізвище. А потім почала брехати, як по писаному:

— Я працюю тут неподалік, у Вишневому, в науково-дослідній лабораторії…

Яка ще, до дідька, лабораторія, запитала саму себе, але на вагання і роздуми не було часу, і я сміливо повела далі:

— Обставини склалися так, що по кілька днів протягом місяця я мушу жити тут, в місті: по-перше, бути на курсах підвищення кваліфікації ( яку, цікаво, кваліфікацію ти збираєшся підвищувати ?), а ще треба вибити апаратуру для лабораторії ( Господи, яку ще апаратуру ?!)…

Вони ошелешено перезирнулися.

— Словом, — рішуче промовила я, — чи не могли б ви здати мені кімнату на ті дні, що я перебуватиму в місті?

В обох очі полізли до лоба.

— Здати?? Кімнату?? — майже хором вимовили вони.

— Так, так, — поспішила запевнити я. — Це ненадовго, обіцяю. Я заплачу.