Ірен Роздобудько - Якби

Яке мені діло до цього всього — нині? І яке могло бути — тоді?

Пробігла очима далі.

« 11 червня 1980 — полковник Каддафі призупинив «ліквідацію» лівійських емігрантів…»

Ги-ги! Дуже вчасна згадка про того Каддафі! Якби (якби!) тоді він знав, як повстане проти нього його відданий народ… Так, що далі?

«12 червня 1980 — помер прем’єр-міністр Японії Масайош Охіра…»

А тринадцятого зовсім нічого не зафіксовано. Загибель одного маленького хлопчика і хвороба однієї маленької дівчинки в одному крихітному дворі радянських «хрущоб» були мільйонним спалахом локальних і нікому не цікавих дрібних катаклізмів «місцевого масштабу».

Остання важлива подія того місяця і року була датована 26 червня і стосувалася Франції: тодішній президент Жіскар д’Естен цього числа повідомив, що його країна має все необхідне для створення нейтронної бомби…

Нижче йшов перелік подій липня.

« 19 липня 1980 — в Москві відкрилися Олімпійські ігри, які бойкотували 45 держав світу …»

Про бойкотування ми нічого не чули. Принаймні ті, хто тоді мешкав у нашому дворі. Захопившись, я відкрила нове посилання, датоване нинішнім роком, і знайшла пояснення:

« Керівництво СРСР розглядало ці ігри як найважливішу ідеологічну акцію. Москву треба було показати всьому світові як головну вітрину соціалізму. Ідея олімпійського бойкотування належала Великій Британії, Канаді та США у зв’язку із протестом проти вторгнення радянських військ до Афганістану та переслідуванням радянських дисидентів…»

Так, про бойкот чи «вторгнення» ні в нашій родині, ні у дворі і гадки не було. Важливішим було те, що відбувається поруч.

Я подумала, що якби дійсно опинилася в тому році, то все одно нічого не могла б зробити в глобальному сенсі. Скажімо, зарадити смерті сина тітоньки Ніни чи попередити про Чорнобильську трагедію. Чи ще щось подібне. Хто б мені повірив? А от запобігти смерті Ярика — могла б!

Уникнути своєї хвороби — також.

Змогла б розповісти матері про її підступну подругу, тітоньку Зою, якої, до речі, ніколи не любила. Може, у мене дійсно, як сказала стара, є шанс?

А якщо він є — треба діяти.

Я почала хутко збиратися.

І розгубилася: з чим і в чому мені збиратися до ТОГО двору?

Звичайне жіноче запитання здавалося не таким вже й простим.

Звісно, джинси і шифоновий топ, який дівчинка сприйняла за комбінацію, — відпадають. Але це не головне.

Що взяти з собою?

Гроші? Ги-ги. Я навіть не пам’ятаю, як вони виглядали! Можна взяти долари. Але хто їх обміняє? І, здається, тридцять років тому долари мали інший вигляд. Хіба що потрапиш у відділок міліції за валютні махінації. Але якщо я там затримаюсь на кілька днів (принаймні до 13-го — точно!), на що житиму?

Я заметушилась, бігала по кімнатах, розкриваючи шухляди і шафи.

Можна продати якісь речі — здається, тоді все купувалося «з-під поли», недарма ж дівчинка казала про спекулянтів.

Я витягнула з шафи пару майже новеньких джинсів, загорнула їх в пакет, поклала на дно сумки. Що ще? Покрутила в руках крихітний плеєр у вигляді срібного човника, подарунок Мирося. Не впевнена, що тоді вони існували навіть за кордоном. Навіть наш звичайний магнітофон, якому вже років десять, може викликати підозру. Відпадає.

Що далі я думала, то більше розуміла — йти доведеться «голою і босою». Як при народженні.

Надія була на те, що я зможу повернутися, як минулого разу. Отже, треба спочатку піти в розвідку, а далі буде видно. Про можливість не повернутися думати не хотілося…

Хоча на всяк випадок треба написати записку Миросю. Навряд чи я зможу зателефонувати звідти з мобільного. Я взяла аркуш і ручку. Що писати? Що пішла в… 1980 рік? Я зареготала, наче справді збожеволіла.

Написала так: «Миросю! Хочу нарешті з’їздити на консультацію до лікаря, якого порекомендував Олежик. Не хвилюйся. Профілакторій у передмісті. Можливо, затримаюсь на кілька днів. Пробач, що не встигла попередити раніше».

Нічого собі — «не хвилюйся».

А якщо не повернусь?! Але ж — поверталася! Годі про це думати.

Я скинула сумку на плече. Виклала з неї мобільний телефон на стіл: нехай чоловік думає, що я його забула.

Отже, телефонувати нікуди.

Таксі не брала — знову їхала в тролейбусі довгою дорогою.

Відчувала, як всередині наростає тремтіння. Цього разу воно було не стільки тривожним, як приємним, мов перед першим побаченням.

Спогади гойдали мене, як хвилі в морі, і лоскотали своїми пінними «баранцями». Їх було не так вже і багато. Вони були нетривкими і уривались не за моєю волею, як стара кіноплівка.