Ірен Роздобудько - Якби

Зависла пауза.

— Дозвольте ваш паспорт, — раптом сказав чоловік.

Я ледь не зомліла.

Стоп. Де може бути паспорт у радянської людини, коли його з собою немає? Я напружила мізки і вигукнула:

— Паспорт на прописці — я щойно отримала кімнату в… комуналці! Але… але я принесу вам своє посвідчення!

Ага, точно, завтра зварганю його вдома на компі за три хвилини! Не проблема.

— А чому ви звернулися саме до нас? — підозріло запитала жінка.

— Ну…У вас же є вільна кімната… — промимрила я.

Вони перезирнулися. І знову надовго замовкли.

— Це несподівано… — нарешті вимовила жінка. — Ми вас зовсім не знаємо і…

— …І, по-друге, — підхопив чоловік, — що ми скажемо сусідам? Дільничному? В ЖЕКу?

— Але ж це ненадовго! — жалібно промовила я. — Всього на кілька днів! Я дам вам всі гарантії! Завтра ж принесу документи і… оплату. Мені конче необхідно пожити саме тут — наш філіал зовсім поруч! Було б де переночувати… Я вам не заважатиму!

— А яку оплату ви маєте на увазі? — посуворішав чоловік.

— Почекай, Вадику, — сказала жінка, — в принципі, якщо це ненадовго…

— Кілька днів! — запевнила я.

— Мені це все, чесно кажучи, не дуже подобається, — пробурмотів чоловік. — Якось це дивно. І навіщо нам такий заробіток? Через десять карбованців потім гріха не оберешся…

Невже на цьому все скінчиться, з розпачем подумала я і продовжила:

— Я можу заплатити більше! Речами! Чесно. Мій друг щойно повернувся з плавання — багато чого цікавого привіз. От, погляньте!

І я виклала на стіл останній аргумент — дві пари новеньких фірмових джинсів, свої і Мирося.

— Ой! — сказала жінка, поїдаючи штани очима. — Це надто дорого. Ми не можемо їх взяти за якісь кілька днів.

— Не проблема, — весело запевнила я. — Для мене це не проблема. Мій друг має багато таких ганчірок. Не хочете взяти джинсами — можу принести вам шубку з шиншили.

Вони поглянули на мене, як на божевільну.

Я відчула, що зараз вони… ці люди… тобто — мої дорогенькі батьки просто виставлять мене за двері, як аферистку чи спекулянтку. Цього не можна допустити!

В мене вже проник запах цієї квартири, обплів нутрощі, увійшов у кожну клітину. Я ледве стримувалася, аби не пробігтися всіма кімнатами, впізнаючи найдрібніші деталі. Я не могла вийти звідти ні з чим!

Я напружила мізки і раптом вигукнула, звертаючись до чоловіка:

— Ну, хочете, я дістану вам три нові концерти Висоцького?!!

— Що? — зблиснули його очі.

— Так: три концерти Висоцького і пару джинсів на додачу! Хіба це мало за кілька днів нічлігу у вашій хаті?

— А звідки у вас ті концерти? — підозріло запитав чоловік (хоча — ох! — в цьому віці він виглядав хлопчиськом!).

— Яка різниця? — зовсім нешанобливо буркнула я. — Що скажете?

Вони перезирнулися. Джинси і концерти задурно — велика спокуса.

Жінка непомітно схрестила два пальці і потерла ними ліву брову. Це означало: ні в якому разі! Я це знала. Згадала цей втаємничений жест спільної домовленості. Сама пророблювала його сто разів…

— Ні… Ми не можемо взяти вас на квартиру, — нарешті вимовив чоловік. — Без паспорта. За… джинси… Навіть за концерти. Це дивно. Протизаконно. І незручно.

Господи, подумала я, що за, м’яко кажучи, страхополохи?!

— А якщо додам шубку? — не здавалася я.

Вони разом підвелися з-за столу і втупились в мене суворими поглядами: мовляв, час і честь знати!

- І дві платівки Галича! — з відчаєм торгувалася я.

— Галича? Звідки? — зі священним трепетом прошепотів чоловік.

Жінка штовхнула його в бік і додала безбарвним голосом:

— Ні. Нам нічого такого не треба. І Галича також. Вибачте…

Мені лишалося вилити на їхні молоді голови правду.

Мовляв, дорогі мої батьки, ось вона, я, ваша рідна донечка, прийшла відвідати вас у вашій безтурботній радянській молодості, принесла вам подарунки і готова винести зі свого нинішнього процвітання все, що маю, аби ви мені повірили і лишили у себе. А на доказ ще можу принести вам ваші ж фотографії і своє свідоцтво про народження. І розповім, «що було, що є і що буде…», якщо ви не виставите мене за поріг.

Маячня! Ось тут вони і викличуть міліцію чи «швидку».

Я готова була розревітися. Вони стояли і дивились на мене, красномовно вказуючи на двері. Стояли і дивилися…

Де ти тепер, тату, раптом подумала я. Якби сказати тобі, що через двадцять років ти житимеш в Америці в притулку для пенсіонерів-емігрантів, у так званому «кондомініумі»? І не впізнаєш мене так само, як і зараз, коли я приїду туди у справах і знайду тебе серед тамтешньої громади?… Безбарвним голосом ти запитаєш, де поховано матір, чи гарно я заробляю, і пригостиш ріденькою кавою без кофеїну. І будеш нервово чекати, коли я нарешті піду. Як чекаєш на це і зараз…