Володимир Лис - Іван і Чорна Пантера

— Ні, — сказала Таумі, в якої ніздрі вже почали роздуватися: що він собі дозволяє, цей стариган?

Її тілом раптом розлився дивний спокій і насолода. Наче вона щойно повернулася до своєї оселі з далекої і стомливої подорожі.

«Нехай вже, потерплю трохи, це навіть цікаво», — подумалось їй.

Джавіртан тим часом продовжив.

— Одним з об’єктів цього варварського нелюдського полювання був твій і мій народ ібіро. Так-так, ми саме з цього африканського народу, котрий існує й досі, хоч свого часу ті облави завдали йому непоправної шкоди. Нашу приналежність до нього я встановив після багатьох років клопітних досліджень, до яких було залучено ще кількох моїх вірних помічників. Так, моя дорога, то була нелегка робота. Але встановити, де твоє коріння, — велика, благородна і богоугодна справа. Бо людина мусить знати, звідки походить, де її далекі предки. Надто ми, нащадки тих африканських рабів. Нащадки народу ібіро, чоловіки якого були хоч і невисокі та сильні, швидкі бігуни і вправні мисливці, що впольовували навіть левів і гепардів, не кажучи вже про дрібнішу живність. А жінки були такі вродливі, що їх брали собі за наложниць і навіть дружин володарі могутнього Сонгану і магрибських держав на півночі Африки. Саме це — чоловіча сила й витривалість і жіноча краса та вправні руки — і приваблювало людоловів. Ні-ні, я не буду змушувати тебе, божественна Таумі, пережити те, що переживали наші далекі предки в смердючих трюмах кораблів, у яких їх везли на Гаїті, Кубу, Барбадос та інші Карибські острови. Це було б жорстоко — відчути це навіть в уяві. Але цей жахливий шлях був, і під час його від голоду і спраги, канчуків наглядачів, від побоїв і хвороб умирали тисячі й тисячі. Деякі дівчата після численних ґвалтувань не витримували і, якщо випадала можливість, самі кидалися в море, стаючи поживою акул. Ті ж, які витримували страдницький шлях, ставали рабами на бананових, кавових і тютюнових плантаціях. Ось якою була ціна рабства і долі нещасного народу! І все ж, попри всі знущання і страждання, він зберіг давні перекази, легенди, пісні. Та найголовнішою з усіх їх в усній і частково писемній історії нащадків ібіро була історія про велику мамбу Туммі Маліколоне, що вважається засновницею великої релігії туммі-вуду.

— Вуду? — Таумі мимоволі здригнулася. — Та сама вуду?

О, в дитинстві вона наслухалася про чаклунську страшну релігію, магію і пов’язані з нею моторошні обряди, що побутували в тій місцевості, з якої втекла її мама. Про жахливі заклинання й обряди, пов’язані із людськими жертвоприношеннями. Невже й цей старий… А чому б і ні? Адже він сам назвав себе магом і викликав у неї дивне, моторошне реальне видіння. Який жах! Ні, з неї досить! Геть від цього страшного старигана!

— Не бійся, ясна пані, — явно улесливо сказав господар. — Не лякайся і не уявляй собі бозна-чого. Вуду має лише опосередковане відношення до нашої релігії і нашого вчення. Так, коріння, фундамент у них, можна сказати, спільні. Але й тільки. Бо вуду — то дикунська темна сила, розрахована на таких же темних людей, які вірять у низьке примітивне чаклунство. Туммі-вуду — це особливе чаклунство, це розкішне палахкотіння високого духу, яке дає можливість звичайній людині стати істотою незмірно вищою, ніж вона є, ніж вона існує в більшості випадків людського існування. Але давай спершу ще раз вип’ємо цього нектару.

Вони випили і закусили дивними африканськими плодами.

«Я побувала мало не в усіх країнах світу, а так багато, виявляється, не знаю», — подумала Таумі.

Джавіртан продовжив: відомо, що в основі ритуалу вуду як системі магії — поклоніння змії, а в окремих випадках і канібалізм. В основі туммі-вуду поклоніння черепу великої Туммі Маліколоне, праматері-мамби, за повір’ям доньці бога грому Ксевіозо і богині землі Сагбата, які єдиний раз поєдналися у великому коханні. Якщо точніше — не черепу, а тим думкам, тим великим ідеям, великим чарам, які носила колись у цьому черепі Туммі Маліколоне. Саме вона врятувала народ ібіро від знищення чужинцями. Бо хоч на час великого полювання на людей ібіро мали свою державу і свого вождя, сказати б по сучасному, князя, але що вони могли протиставити рушницям, а то й гарматам лютих людоловів? Хіба що стріли й списи… І тоді з’явилася велика мамба Туммі Маліколоне. Вона була товстою і невродливою для тих, хто дивився на неї лихими очима, і несказанно красивою, в кого погляд і думки були світлими. Вона ходила від поселення до поселення, котрі ще уціліли, й переконувала не боятися чужинців. Вона клала біля порогів будинків свої амулети, але питала перед тим, чи вірять їхні мешканці у силу, яку вона несе за собою. Якщо вони вірили насправді, а не просто казали, що вірять, то амулет діяв. Скільки б не намагалися підпалити цей дім, він не займався. Не посміхайтеся, міс Таумі, я спершу в це сам не вірив, але, може, ви колись поїдете в Бенін, гадаю, знаєте, де це, і там побачите в селищі Маравоку кам’яну статую білої людини. То капітан Джонні Ремайєр, один із найзнаменитіших мисливців на рабів. Його перетворило на камінь закляття великої Туммі.