Володимир Лис - Іван і Чорна Пантера

— Ходімо, — сказав молодик. — Його світлість пан президент чекає на вас.

Він відчинив двері. Таумі побачила невеликий кабінет, який швидше нагадував монастирську келію — щось подібне Таумі бачила у Франції під час екскурсії, яку їй влаштував один із її прихильників. Посеред келії стояв масивний, з вигляду старовинної роботи стіл. На стіні за столом висів портрет чорношкірої жінки із безліччю заплетених кісок на голові, прикритої (саме прикритої, а не вбраної) барвистою тканиною. Очі в жінки були пронизливі, наче вилазили з орбіт. Пообіч портрета висіли дві явно африканські чоловічі маски. Ото й уся обстава кімнати, схожої на келію.

З-за стола при появі Таумі підвівся старий, сухорлявий, швидше темно-сірий, ніж чорний дідок. Він був зодягнутий у щось схоже на туніку і геть безволосий.

— Вітаю тебе, о королево Таумі, — сказав він, підійшов до гості, нагнувся і поцілував їй руку, а потім схилився, впав на коліно і торкнувся губами черевичка.

— Що ви, пане президент, — Таумі таки зніяковіла.

Старий поволі підвівся, і Таумі простягла руку, аби йому допомогти.

— Не дивуйтеся, що я вас так вітаю, — тихим, але не скрипучим голосом сказав господар. — Ви справді королівського роду і зараз, коли я розповім усе, що вам належить знати, у цьому переконаєтесь. Але далі я перейду на ти, тому що в народу, до нащадків якого ми обоє належимо, саме таке звертання.

Далі було все, як у казці чи напівсні, принаймні так потім згадувала Таумі. Чи в абсурдному маренні, де вона намагалася не втратити голову.

Старий сказав, що своїх відвідувачів, як правило, приймає в цьому кабінеті. Але згідно з канонами їхнього товариства тут має бути лише один стілець. Тож він або сидить, або також стоїть, як і відвідувач. Все залежить від статусу співрозмовника.

«Перша причуда», — подумала Таумі.

І відчула — не остання. Щось їй підказувало, що треба бути насторожі. Втім, настороженою, налаштованою на несподіванки вона була відтоді, коли зайшла до цього дивного будинку.

Старий тим часом сказав, що тримати на ногах таку почесну гостю він не може, тому запрошує до опочивальні.

Він доторкнувся рукою до ледь помітної кнопки в стіні. Розсунулися двері. Кімната перед ними була ще меншою. У ній стояла груба чорна лавка. А перед нею маленький столик. На столику лежали якісь овочі — начеб ківі, банани, але перші овально-видовженої форми, а другі — довгі й тонкі… Поруч на тарілці лежали горішки, ще на одній — мовби яблука, великі, золотаві. І блищав-вигравав проти світла напій — вино, а чи сік.

Президент показав Таумі на лавку. Сказав, що просить скуштувати напою і плодів їхньої спільної батьківщини. Не Гаїті, а Африки. Нехай пані Таумі не дивується. Це все справді привезене з Африки. З далекої місцевості, де живе їхній народ ібіро. Нехай міс не сумнівається, все дуже смачне і поживне, натуральне і не шкідливе для будь-якого організму. І не отруйне, посміхнувся скупо пан президент.

Таумі сказала, теж всміхнувшись, що отруїтися вона не боїться і обов’язково плодів попробує. Бо не для отруєння ж її кликали, подумала.

Напій, налитий у поливаний кухлик, виявився справді смачним, ледь терпкуватим. Він нагадував дивним чином і вино, слабке, сухе, приготовлене з невідомого їй плоду, і сік, що вже після кількох ковтків наповнив гортань, а потім і все тіло дивним блаженством. Яблуко, схоже на плід манго, тало на язику.

Після того, як він теж відпив напою, явно смакуючи, старий сказав, що його справді звуть Джавіртан і він має офіційний статус президента товариства захисту і дослідження таїтянської культури. Але він буде відвертим, так, гранично відвертим, інакше їхня розмова не матиме сенсу — товариство швидше слугує прикриттям для важливішої діяльності. Бачите, міс, у цій великій і вільній демократичній країні (містер Джавіртан неприховано іронічно посміхнувся) потрібен якийсь офіційний статус, якась організація, щоб з тобою за певних обставин рахувалися і поважали. Насправді, і хай тебе не лякає, найясніша пані, він маг. Так, великий маг, що керує неабиякою силою. Не лякайся і не вважай мене несповна розуму, зараз ти все зрозумієш. Але розповідь моя буде довгою, вже вибач і мушу її розпочати з самих витоків.

Старий поліз до майже невидимої кишені збоку свого хітона і дістав звідти невелику книжку в шкіряній оправі.

Він розгорнув її, потім розклав ще раз, і Таумі побачила, що книжка, власне, є картою світу, але явно виготовлено не зараз, а, мабуть, століття чи й два тому.