Володимир Лис - Іван і Чорна Пантера

Відверто кажучи, Таумі не надто цікавилася долею брата. Якщо ще відвертіше — зовсім не цікавилася. Більше того, вона воліла викреслити зі свого життя місце народження, своє походження і всім казала, що родом із Флориди. А якби ще довідалися, що брат у неї наркоман і бандит… Ото б взялися перемивати кісточки — газети і телеканали, учасники численних світських збіговиськ.

І раптом Таумі відчула, як щось стисло їй горло. Залоскотало там, наче хто всунув до рота пір’їну. З пам’яті виринуло, роздобуте невідомо чим: картина чи марево? Просто спогад? До їхньої вбогої оселі заходить невисокий міцний хлопець.

— Ти приніс цукерку? — питає його шоколадне дівчисько, маленьке зовсім дівча, котре звісило ноги з ліжка-лежанки, сяк-так прикритого якоюсь рядниною.

Хлопець хитає заперечливо головою, щось муркоче собі під ніс, а очі його сміються. Він засовує руку — велике чорне лапище — до лівої кишені. Таумі зачаровано слідкує за цією рукою, а омріяна цукерка — оп-ля! — з’являється у зовсім іншій, правій братовій руці.

Її власний сміх — далекий, мов тихий, за порогом не знати яких літ — дзвіночок. Вона тягнеться рукою (рученям) до цукерки.

— Заплющ очі, — велить брат.

— І розкрити рота? — питає заворожена Таумі.

— Ні, просто заплющ очі!

Вона слухняно заплющує. А рука мимоволі тягнеться до брата. І на тій руці вона несподівано відчуває щось живе і волохате. Скрикує і розплющує очі. З долоньки на лежанку зістрибує маленька біла мишка. Таумі спершу верещить, а потім кидається ту мишку ловити…

«Скільки ж йому років тепер?» — думає Таумі.

Таумі Ремпбелл, супермодель, суперзірка модельного бізнесу, одна з найбагатших жінок світу, власниця чотирьох маєтків, двох яхт, десяти супердорогих машин, кількох десятків і діамантів, і великих рахунків у банках. Володарка могутньої імперії її прихильників і просто рабів, готових за першим її покликом іти туди, куди накаже повелителька.

Чорна чи то шоколадна пантера.

У якому притулку, халупі чи хижці доживає свої дні, якщо ще живий, її брат?

— О, Ліонелю, — шепче далеко не сентиментальна свавільна пантера.

— Ти щось сказала? — питає Іветта.

— Ні, нічого.

Вона вирішує: мусить дізнатися про брата. Про матір. Хоча що можна дізнатися про матір, поховану у Ференстеді? Але дізнатися мусить. Тим більше, що там щось верзуть про якесь її начеб королівське походження. Гм, королівське походження. Це було б дуже доречно, якби у неї виявилася блакитна кров. Королева подіуму з королівської родини, чому б ні? Це додало б їй шарму і… І блиску, і благородства. Чорношкіра принцеса Таумі! Хоча звідки, з якої королівської родини вона могла б походити? Гаїті, здається, було іспанською, потім французькою колонією. Щось вона чула про бунт тамтешніх рабів, про те, що вони створили власне чорне королівство, з яким боровся сам Наполеон Бонапарт. Як би там не було, а нагода про щось нове дізнатися не зашкодить. Зрештою, завжди можна купити мовчання, якщо інформація виявиться не тією, що їй треба. Тим більше, ці новоявлені землячки, судячи з тону листа-запрошення, дуже навіть її поважають.

І Таумі вирішила, що таки навідається в те земляцтво. Чи то товариство. Завтра ж зранку або навіть і сьогодні. Вона любила сюрпризи. Любила загадки, гру, все, що робило життя не таким прісним, що дозволяло втекти від занудства буднів. Таумі любила несподіванки і феєрверки. Тим паче, що сама була жінкою-феєрверком.

Машина мчала одним з найбільших міст світу. За нею їхала машина з її охоронцями. Ще один сидів поруч із водієм. Чого їй боятися?

«А чого я задаю собі це запитання?» — подумала раптом Таумі.

Машина спинилася біля її нью-йоркського офісу. Таумі поцілувала Іветту. Поцілувала так, що та скрикнула, а на губі виступила кров.

— О, люба, пробач, — сказала Таумі.

Її очі сміялися. Тільки десь на денці їх все ще сидів незрозумілий острах.

Увечері того ж дня Таумі Ремпбелл під’їхала на своєму улюбленому (чи одній з улюблених її машин) розкішному білому «Роллс-ройсі» до не вельми великого двоповерхового будинку майже на околиці Нью-Йорка, в Іст-Дортменді. Будинок цей, старовинний, цегляний, явно збудований не пізніше кінця вісімнадцятого століття, стояв на тихій вуличці, яка, втім, увечері, а надто вночі ставала небезпечною. Адже до неї примикав один з латиноамериканських кварталів, що сусідив із кварталом карибським, і босота іспаномовна та франкомовна не раз скроплювала бруківку (таки бруківку, а не асфальт) кров’ю. Втім, розборки між бандами «латинос» і «карибос» ніколи не відбувалися на самій вулиці. Тут могли хіба що підстерігати самотнього перехожого. Будинок же, який значився на запрошенні як приміщення таїтянського земляцтва, розташовувався за міцним кам’яним муром, поверх якого стирчали тонкі, але загострені залізні палі. Перед гостряками палі увінчували чотири- і п’ятикутні зірки та ромби, тому в цілому загорожа виглядала доволі художньо. У вікнах будинку ввечері двічі на тиждень загорялося світло і світилося рівно до півночі. Опівночі ж світло, очевидно, гасло в усіх кімнатах. Доки воно горіло, часом за жалюзями можна було розгледіти неясні тіні, схожі на людські й на тварин — чи то кіз чи оленів, може, й корів. А проте дивуватися з цього не було кому, бо з одного боку до огорожі будинку прилягав старий занехаяний сад, що був невідомо чиєю приватною власністю. У маленьких будиночках з іншого боку жили не надто цікаві бідняки, а навпроти через вулицю розміщувався якийсь занедбаний склад.