Володимир Лис - Іван і Чорна Пантера

— Але постає питання: як знайти те місце, де жила велика і могутня біла жінка? — Джавіртан виразно подивився на Таумі.

Вона мимоволі здригнулася — в очах старого народився добре знайомий їй божевільний блиск — його вона бачила на Гаїті, і в їхньому флоридському містечку, і тут, у Нью-Йорку.

Як виявилося, на питання, задане Джавіртаном, він теж знайшов відповідь. Аллео Сатторе каже, що на місце проживання і захоронения Великої Білої Жінки-чарівниці вкаже золота пластинка-трикутник, названа Тіві-Табуку, схована в могилі Туммі Маліколоне. І він, Джавіртан, знайшов її в могилі великої мамби. [7] Африканська змія, в переносному значенні — чарівниця, символ мудрості і магії. ( Прим. авт. ) Так-так, не дивуйся, він і розкопав могилу, і дістав звідти череп, і знайшов золоту пластину-трикутник. Довго не міг зрозуміти, як за цією, хай і дорогоцінною, річчю можна відшукати місце, де жила, діяла і, цілком очевидно, похована Велика Біла Жінка. Поки одного разу, коли він молився і богові грому, і богині землі їхніх предків, і великій Туммі, не прийшло осяяння, відчуття, наче справді удар блискавки.

Саме тоді він вперше здогадався прикласти пластину, Тіві-Табуку, до старовинної карти. Результат його вразив. Коли одна з вершин цього золотого трикутника (Джавіртан це наочно продемонстрував) тримається місця, де жила й похована велика Туммі Маліколоне, то дві інші…

Таумі Ремпбелл поглянула на карту. Друга вершина золотого трикутника впиралася в її рідний острів Гаїті, а третя — кудись у Європу. Що це значить?

— Правильно, люба королево, — сказав Джавіртан. — Це значить, що там, куди вказує третя вершина, і жила велика біла мамба, велика біла відьма, чарівниця — називайте, як хочете. А в епосі «Тревітарімоне Абупассіро», як і в передбаченні великого мага Саторре, сказано, що місце захоронения і череп білої мамби знайде далека спадкоємиця, нащадок по жіночій лінії королеви Туммі Маліколоне, яка народиться рівно через чотири століття після смерті самої Туммі. І народиться вона там, де вказує золота пластина, її друга чи третя, рахуйте, як вважаєте за потрібне. Я цілих півтора десятка літ віддав, щоб вирахувати родовід великої Туммі, — продовжив уже явно стомлений Джавіртан. Не буду розповідати, яка це була клопітка і марудна робота, скільки пішло часу й грошей на роботу в архівах, поїздки в Африці й пошуки на Гаїті. Але я вийшов, вийшов на божественну спадкоємицю, я вичислив її. Як — це моя таємниця, але ця спадкоємиця — це ти, моя королево Таумі.

Очі старого блищали, він весь напружився. Він знову наче ожив і скинув з пліч втому. Перед Таумі сидів зовсім інший чоловік — сповнений величі, великої самоповаги, і, здавалося, він готовий от-от злетіти кудись угору, вирватися з цього, хай і добре замаскованого і обладнаного підвалу на волю.

«Я кудись влипла, — подумала Таумі Ремпбелл. — В якусь аферу. Але старий погано мене знає, якщо думає, що йому вдасться так просто мене обдурити. Хоча… Хоча, може, я справді з якогось там древнього африканського роду?»

Зінаїда Антонівна закінчила черговий урок з Іваном.

— Як я вчився сьогодні, пані Зіно? — спитав Іван.

Він ледве не пирхнув. Зінаїда Антонівна сказала раз, що він може називати її пані Зіна. Він так і став звати. Але при цьому йому було смішно. Бо яка ж вона пані? Звичайна сільська училка.

«Пані сидить на дивані, а в неї шкарпетки рвані», — подумав Іван.

Але йому чомусь подобалося так називати — пані Зіна.

— Ви добре засвоїли матеріал, Іване Миколайовичу, — сказала Зінаїда Антонівна.

Іван засяяв. Церемонно вклонився. Тепер, під час канікул, уроки відбувалися вдома у Зінаїди Антонівни. Вона сама запропонувала їх відновити, коли побачила, як Іван став кожного вечора, а то й удень ходити до їхніх кукуріцьких барів. Чому їй стало шкода цього дивного чоловіка? Зінаїда Антонівна якимось шостим, сьомим чи ще хтозна-яким чуттям вловила: цей схожий на дауна чоловік має щось таке, чого не має вона, не має ніхто в цьому селі. Чого? Що це таке? Вона не знала. Зате знала віднедавна Іванову таємницю: він закоханий у Таумі Ремпбелл, американську супермодель, фото якої знайшов на автобусній зупинці.

Господи, як він діставав з-за пазухи той аркуш, вирваний із якогось там журналу, простягав їй — побожно, з острахом: ану ж сміятися буде.

Зінаїда Антонівна не сміялася. Вона сказала, коли вислухала збивчасту розповідь Івана: «Ходімо». Повела в кабінет директора Георгія Семеновича, де єдиний комп’ютер у селі був підключений до Інтернету. Іванові очі горіли й розбігалися, коли він побачив розтиражовану Таумі Ремпбелл у різних позах. Він заплакав і став раптом цілувати руки Зінаїди Антонівни.