Володимир Лис - Іван і Чорна Пантера

— Ходімо, Іване Миколайовичу, — сказала вже тепер Зінаїда Антонівна.

Вони вийшли надвір. Там на подвір’ї стояв у майці й шортах господар будинку — Георгій Семенович. Він привітно потис Іванову руку, Іван почав був щось казати про урок, про важкі англійські слова, Георгій Семенович сказав, що з такою вчителькою він вивчить що завгодно.

Коли ж Іван вийшов за ворота, директор повернувся до своєї вчительки і коханки:

— Не розумію, нащо тобі вчити цього дебіла?

— Він не дебіл, — сказала Зінаїда Антонівна.

— А хто ж?

— Людина.

— Овва!

— Людина, як і ми з тобою, — сказала Зінаїда Антонівна. — Людина, яка чогось хоче в цьому світі.

— І чого?

— Може, насамперед бути комусь потрібною…

Зінаїда Антонівна зітхнула. Між ними вже давно не було жодних таємниць. Про їхнє кохання знала й Софія Петрівна.

«Не знаю, чи треба й жити?» — подумала Зінаїда Антонівна.

Минулої зими вона прийняла рішення: проситиметься після закінчення навчального року, аби перевели в іншу школу. Або поїде в місто, там, напевне, потрібні перекладачі з англійської. Вона ж досить непогано знає цю мову. Дуже навіть добре, як для сільської вчительки. Скільки ж їй тут скніти, у цих забутих Богом Кукурічках? Вона ж ледве переступила за тридцятник. Давно пройшло бажання народити сина від Георгія, Гоші, Жоржика, Юрчика. Лишилася подоба пристрасті. Потреба час від часу бути з ним, як відгомін, відголосок чогось давнього і таємничого. Час починати життя спочатку — вирішила Зінаїда. І тут з’явився цей чоловік. Іван. Дебіл, даун, чудик-дивак. Вона раптом подумала, що гріх його кидати. Що такого гріх образити. Вирішила лишитися в селі хоча б ще на рік. Доки не навчить англійської Івана. Івана, що кохав (подумати!) суперзірку Таумі Ремпбелл. Чоловіка, що легко запам’ятовував англійські слова, викидав фонтаном їх зі свого рота, але не міг скласти до пуття речення.

Георгій Семенович підійшов і обійняв Зінаїду за плечі.

— Соня побачить, — сказала вона.

— Нехай, — Георгій торкнувся її грудей. — Ми поїдемо цього року в Крим?

— Ні, — сказала Зінаїда.

— А в Карпати?

— Теж ні.

— Ти вчитимеш цього… Мовчу, мовчу… Цього учня…

— Так, — сказала Зінаїда. — Пусти, Лєрка побачить.

Валерія, наймолодша дочка Георгія Семеновича, дивилася у вікно, як батько обіймав її колишню вчительку. Валерії лишився рік навчання, вона ходила вже до школи у Волиці. Вона вже пережила нерозділене кохання до однокласника й на зло йому віддалася кільком іншим хлопцям зі свого й одинадцятого класу. Валерія мріяла про час, коли вона нарешті покине Кукурічки й стане студенткою, якщо не котрогось зі столичних, то їхнього провінційного університету, що теж мав статус національного. Валерія, треба сказати, доволі симпатичне дівчисько, трохи рудувате, ледь-ледь косооке, що надавало їй певного шарму, мріяла про кар’єру юриста. Адвоката. Чи ліпше судді, першою жертвою якого стане училка, котру лапає її батько. Ні, ліпше бути міліціонером.

«Ваші документи, Зінаїдо Антонівно!» — суворо каже вона, зодягнута в суддівську мантію чи міліцейський мундир.

Валерія постукала у вікно. Двоє на подвір’ї сахнулися одне від одного.

Валерія зловтішно усміхнулася. Макс, синочок сільського голови з Волиці, обіцяв їй відпочинок на Світязі.

— Я чекатиму тебе в школі, — сказав Зінаїді Антонівні її коханець-директор.

Чи директор-коханець?

В очах Зінаїди зблиснули вогники. Лихі, сердиті й воднораз сміхотливі.

— Я не прийду, — сказала вона.

— Чому? Знову муха вкусила? — Георгій Семенович дивився примружено, і вона знала цей позирк, що промовляв: нікуди не дінешся, голубонько.

— У мене сьогодні побачення, — виклично посміхнулася Зінаїда.

— Чи не з Іваном? — усмішка у директора була неприховано-саркастичною.

— Ти вгадав, — Зінаїда подивилася так, що наступної миті їй здалося — сама в це вірить. — Саме з ним. А чому б і ні?

— Знаю, знаю — він людина, така, як ми, нічим не гірша, і теде, і тепе. Вітаю, колего.

Проказавши це, Георгій Семенович сплюнув і попрямував до сараю. Взяти косу, щоб накосити трави кролям. Софія Петрівна тим часом полола город і сердилася на Валерію, котра не йшла їй помагати. А могла б і та сучка, Зінка, прийти помогти.

Зінаїда Антонівна вийшла за ворота і посагонила [8] Іти швидко, пружно ( діал. ). пружним кроком сільською вулицею. Вона думала, що це, по суті, хоч і божевільна, але прекрасна за своєю гуманною суттю думка — віддатися Іванові, який зовсім не даун, а… Яскравий, типовий представник народу, сучасного поліського селянства, котрий навіть хоче вивчити англійську мову.