Володимир Лис - Іван і Чорна Пантера

— Стерво Баттон, я йому покажу!

Вигукнувши це, Таумі підбігла до найближчого фотографа — якою розкішною була ця сцена для численних фотоапаратів і телекамер, — вирвала камеру й торохнула об землю.

Потім обвела поглядом всіх присутніх, що набилися до холу готелю.

— Чого витріщилися? Подобається? Дуже подобається? Дивіться!

І стала в горду позу королеви. Її очі палали, а постава справді нагадувала дику розлючену пантеру. Пантеру, що готується до стрибка.

— Може, хтось хоче ще дістати?

Тим часом до зали зайшли поліцейські.

— Що тут відбувається?

Таумі кинулася до одного з поліціянтів.

— Хочете заарештувати?

І рвонула кийка з рук.

Це вже було занадто. Поліцейські таки скрутили Таумі. Доставили в дільницю. Іветта ж тим часом зробила заяву для преси: вона негайно подає на міс Таумі Рембелл до суду за образу честі й гідності.

Ця подія миттю облетіла світові ЗМІ. Звичайно, Таумі Ремпбелл відпустили. Навіть без сплати застави. Все ж вона була іноземною громадянкою. Та й на її захист відразу стали кілька впливових людей Франції — від діячів модельного й шоу-бізнесу до політиків. Вони аргументували: ця витівка Таумі — суто жіночий вчинок.

Але передчуття чергового, ще більшого скандалу, пов’язаного з Таумі Ремпбелл, знову витало в повітрі. Тим більше, що на запитання, коли вона подаватиме до суду, Іветта Сімпсоні сказала:

— Негайно. Завтра ж. Цього разу це їй так не минеться. Я звернуся до американського суду. А він (я гадаю, панове, вам це відомо) справедливий та неупереджений і не зважає на імена.

Боляче писати, як двоє стоять одне проти одного — Іван і Тамара. Дівчина дивиться на Івана незмигно. Іван же, навпаки, кліпає очима. Він першим не витримує.

— Там дєдько Митро, — каже він. — Вони вдвох з мамою сидєть. Дєдько Митро нагнав, каже, багацько самогонки. Та йому нема з ким пити. Він хотів мене пригостити, а мама кажуть, що мені не мона.

— Чого не мона? — спитала Тамара.

— Бо мама бояться, що я стану анкоголіком.

— То й що? В нас усі алкаші. А хто не алкаш — п’яниця. Гі-гі… А я часом до дядька Митра ходжу і краду горілку.

Іван дивується — як то? Хіба можна красти? Авжеж, можна, заспокоює Тамарка. Я ж не просто так краду, а для Льоськи Шатрового. З бутля надливаю трохи, часом у блєшку, а то й у банку. Дядько Митро й не помічає. А Льоська любить випити, він мій любчик, як добре вп’ється, то береться гоцати.

— Твій любчик?

Іван геть спантеличений. Він же свататися прийшов, а тутечки така придибенція.

— То він на тобі жениться?

Тамарка сміється. Довго й заливисто. Хитає головою — нє, ни жениться. Йому мати не позволить. Бо ж він непутящий, геть непутящий. І їй тоже мамка не позволить. Вони тико так, граються. Далі Тамарка вживає вельми некрасиве слово. Іван затуляє пальцями вуха. Дивиться, як дівчина смішно розтуляє і стуляє губи. Ніби велика лялька. Потім перестає те робити й засовує до рота пальця. Іван хмурить брови. Супиться. Міркує. У нього є суперник. Льоську він добре знає. Такий здоровенний бугай з червоним носом. Мав би його набити за те, що любиться з його, Івановою, нєвестою. Та, певне, не подужає.

Іван дістає пальці з вух. А Тамарка свого все смокче, мов цукерку.

Не знав Іван, що йому робити. Та таки наважився і підійшов до Тамарки. І сказав, що свататися прийшов. Бо мама хоче його женити. Може, то й тре, тільки в нього є вже любов. Далека-далека. А раз у Томи є любчик, то їм робити нема чого. Розійдуться, як у морі… Як у морі… Тут Іван спинився, бо забув, хто там у морі розійдеться. Винувато закліпав очима.

— Хоч, я тобі пісню заспіваю, Іване? — спитала Тамара. — Хоч? Про два дубки. Льоська, як уп’ється, любить її співати. А то й удвох співаємо. А часом і втрьох, з Петром Гинделиком.

Іван закліпав ще швидше. Петра не міг пригадати. Великий він, високий чи такий грубенький, як бочка? Подумав, що світ якийсь не такий. Може, й Петро у Тамари любчик, як і Льоська, то їх, виходить, троє. А троє женихів — забагато.

Тут із хати вийшла жінка. Десь Іван її бачив. Гов, та тож Тамарчина мати. Іван зрадів та тутечки й засоромився.

— Драстє, тіточко…

— А здоровля тобі, — сказала Тамарчина мати. — Ба, то ж ніби Іван з Кукурічок, Митрів свояк. У гості прийшов?

Іван закліпав очима. Сказати чи не сказати про сватання?

— У гості. Али не тико до Митра…

— А до кого ж?

— До вас.

— До нас? То заходь до хати.

— Дєкую. Може, я маму свою покличу?

— То ви-те з мамою Панаскою прийшли? То клич.