Володимир Лис - Іван і Чорна Пантера

«Нє, вона не сучка, — подумав Іван. — І не бля… Вона Тома, у якої не всі вдома. А в мене вдома тая чорна дівка. Ой, Божечку, як же її звати? Нивже ж Катрусю зновика доведеться питати?»

І тут він, добре наморщивши лоба, згадав — Таумі звати. Гуд бай, Таумі. Гуд монінг, ай лав ю. Слова, вивчені, подаровані йому вчителькою Зінаїдою Антонівною, стали творити у його бідолашній голові дивний танець.

— Що ти там бурмочеш? — спитала Тамара.

— Вчу чужу мову, — сказав Іван. — Знаєш, як по-англіцькі буде їжак?

— Як?

— Хедсхог.

— їжачий бог, — засміялася Тамара. — А ти, Іване, хоч і дурний, та розумний. Розумний дурнисько. — І легенько пальчиком своїм замурзюканим Івана по носі — теньк.

Іван хотів було образитися, та вони вже виходили з лісу. А ось і хати. І Тамарчина хата, схожа на грибка, набік схиленого.

— Не кажи мамі про нівєсту, — попрохав Іван. — Якщо вже так хочеш, то я на тобі женюсь.

— Треба ти мені такий — як з-під припічка віник, — засміялася Тамарка й змахнувши рукою, пішла кудись швидко-швидко. Може, до того ж Льоськи. Мо’, до іншого свого кавалера. Іванові стало сумно. І радісно водночас. Він-бо не зачепив цеї жінки. Бо ж у нього є своя. Та таки побачив голу жінку. Ну на річці, де всі голі, не щитається. У Таумі тоже на карточці видно груди, али ж не зусім. І ноги не до кінця.

«От би їх побачити», — зненацька подумав Іван чи то про груди, чи про ноги і геть засоромився.

Добре, що ніхто не бачив.

Дрімало серед теплої весни село.

У хаті ж сиділи й весело вели балачку мама Панаска, Олена, Митро й ще килько низнакомих Іванові людей. Мусів Іван сідати й трохи навіть горілочки випив. Крапелинку. Од чого в голові приємно зашуміло. Випив за їхнє з Тамаркою щастя. Життє щасливе. Боявся Іван сказати, що ніякого життя в них не буде. Сидів, пік раків і кліпав очима. Кудись плив світ, легенько, мов човен по тихій воді.

А річка теж ледь чутно плюскотіла. За човном плив їжак, а над ними маленька пухнаста хмарка.

«Я не буду вас кропити, — сказала хмарка. — Бо сьогодні Іван посватався. І житиме з двома жінками, як цар. Як той… Як…»

Тут Іван зрозумів, що хмарка тоже забула, як звати того царя, що живе з багатьма жінками, і засміявся.

— Чого тобі, Іване? — спитала мама Панаска. — Ик, чого тобі?

Коли на маму нападали гикавка, Іван то добре знав: пити їй більше не можна і пора йти додому. Він підвівся і став дєкувати. Тут згадали про Тамарку. Іван збрехав, що Тамарка пішла за конхветами, а мо’, й халвою. Що вони про всеньке договорилися. А їм тре збиратися йти, бо неблизька дорога. Ще ніч, чого доброго, тутечки застане, а там же яке-не-яке хазяйство.

Після довгого прощання мами Панаски зі свахою Оленою і сватом Петром, що звідкись нагодився, тоже добре похитуючись, вони нарешті рушили додому. Мама Панаска спиралася на Іванову руку і твердила, що то нічого, в такий день троньки мона і їй, старій, причаститися. Іван погоджувався — авжеж, можна, чом би й ні. Мона, мона, і пійнути самогона. Хі, мамо.

— Ик, — сказала мама Панаска.

Коли геть під вечір, обоє втомлені, дісталися нарешті додому, там на них чекав сюрприз. На лавочці коло воріт сидів якийсь старезний дід з довгою бородою, сивий, як лунь, як остання весняна паморозь, у потертому чорному костюмі, а біля ніг його стояла стара, теж потерта сумка.

— Доброго вечора, Панасіє, — сказав дід, коли вони підійшли близько. — Не пізнаєш? А то хто? Невже мій син Іван?

Дід дивився на них обох, і очі його стали сльозитися, а руки тремтіти. Враз він забухикав, затрясся. Кашляв довго й натужно, все не міг ніяк зупинитися. Затуляв рота долонею, а кашель і через неї просочувався.

— Вибачте, — сказав, коли нарешті перестав.

— Нащо ж ти прийшов? — спитала мама Панаска діда.

— Хіба не бачиш? — сказав дід. — Сина повидіти перед смертю хотів. Та й тебе. І померти біля вас, якщо дозволите…

— Померти? Он як! Він прийшов до нас умирати?!

Мама Панаска взялася руками в боки. Схожою стала на пантеру, тико білу, подумав Іван.

— А де ти раніше був? Де ти був, коли я з цим нещасним дитям мучилася? Чого ж ти, як заєць, посеред поля його покинув?

— Бо дурний був. Бо…

— Він був дурний! — Панаска змахнула руками, от-от полетить, здавалося. — А теперка, перед смертю, порозумнів, так виходить? Добрий розумник!

Чоловік перед ними мовчав і знову закашлявся. Іван уже зрозумів, хто то такий. Хто то. Нивже його батько, про якого він стико думав-передумав? Теплий жаль розлився Івановими грудьми.