Володимир Лис - Іван і Чорна Пантера

— Стій мені, — наказала Тамарка. — Ти ж не кінь, щоб брикатися.

Вона забиралася далі й далі. Торкнулася… торкнулася…

— Ойєчки, та він у тебе геть заснув, — захихотіла. — А може, твій дурнисько умер? О нє, просинається…

Тут у Івана підкосилися ноги. Він став осідати на траву. Тамара опустилася поруч з ним.

— Та ти ж став, як земля, Іваночку…

Іванові було добре й недобре. Десь угорі пливли хмари. Небо дивилося на нього великим і блакитним незмигним оком. Одним суцільним оком. Оком Божим, те Іван добре знав.

«А я ж ще не женяний», — подумав зненацька, і кров повернулася до його щік.

Тамарка зняла з горем навпіл плаття, й побачив Іван, що на ній нема ніц, крім білих як сніг трусиків. Двоє маленьких, схожих на переспілі груші-берівки, ні, груші-панички, грудей засліпили його. Аж рукою закрився. І вже крізь пальці побачив, що тіло, трохи вже загоріле, в його майбутньої жінки геть укрите ластовинням, густо-густо подзьобане, мов дрібний горошок посіяний. Слово «жінка», що зблиснуло у його відомості, щось Іванові нагадало. І тут Іван зримо побачив, як на горищі їхньої хати підводиться й докірливо дивиться темношкіра, справді схожа на велику чорну кішку, дівчина. Простягає до нього, Івана, руки.

— Іва…

Голос тої дівчини біжить, ні, летить до нього крізь ніч, крізь віття й кущі, голос злітає над лісом до неба й перетворюється у великого сизо-білого птаха.

— Тамарко, — Іван зводиться на лікті. — Я не можу з тобою, Тамарко… У мене нівєста вже є.

— Що?

Тамарка засміялася, та зразу ж обірвала сміх.

— Що ти сказав? Яка ще нівєста? Ти ж до мене свататися прийшов…

— Тамечки, у мене, вдома…

Тут Тамарка засміялася.

— Авжеж, дома… — сказала вона. — Сидить на печі і їсть калачі… Та ти, придурку, гоцатися боїшся… Нічо, я тебе навчу… Навчу, бо… Бо навчу, ти чуєш?

Вона стали бити Івана по щоках. Потім припала до тих щік губами. Потім впала йому головою на груди й заплакала. Ревно-ревно. Іван став гладити її, мов маленьку, по голові.

— Наказаніє Боже, — прошептала Тамарка чиїсь слова й схлипнула. — Як же ти мені дітей робитимеш, наказаніє Боже?

Іванові стало її шкода. І самого себе, бо він направду не знав, як робляться діти. Дядько Петро каже, що він своїх настругав. Та то, певно, шуткує, бо хіба з поліна діти вродяться? Вони із жінки вилазять, точно. І з Тамарки колись вилізе його дитина. Чи з тої, що живе на горищі? Та тая пантера далеко. Як би не любив її Іван, далеко.

«Ой, бідна моя голова», — подумав Іван і відчув, як щось стискає — щільно й боляче — йому голову.

«Бідна моя голова, — думав Іван. — Бідна, бо дурна. Як же на світі будеш жити з двома жінками?»

Тамара підвела голову. Іван несміливо торкнувся її щік і став долонею витирати сльози.

Око Бога дивилося на двох, що лежали на лісовій галявині, і враз посмутніло. На око Богові потрапила порошинка, і воно теж засльозилося.

— Дощик, — сказала Тамара. — Така маленька хмарка і якраз над нами.

Легенькі краплі травневого дощу впали на обох. Враз поруч у траві щось зашаруділо. Тамара було шарпнулася — мо’, змія, чого доброго — та, поглянувши у той бік, засміялася.

— Глянь, Іва, там їжак. Іжачисько.

Вона, як була напівгола, встала й пішла до їжака. Їжак чимчикував у своїх справах, та, зачувши присутність чужої істоти, швидко згорнувся в клубочок.

— Іване, йди, подивися, який він смішний, — сказала Тамара.

Іван звівся, підійшов. Колючий клубок лежав тепер біля чотирьох ніг.

— Як ти думаєш, то їжак чи їжачиха? — спитала Тамара.

— Хто його зна…

— А дядько Митро каже, що їжака тре полоскотати, тоді він скаже, скілько в нього дітей і хто він — їжак чи їжачиха.

— А як його полоскотати?

— Не знаю. Може, гілкою. Чи травинкою.

Тамара зірвала травинку, Іван перевернув їжака, і дівчина спробувала просунути травинку між колючок. Та їжак тільки гнівно пирхнув.

— Ну його, — сказала Тамарка. — Хай собі біжить. З нього ні напитку, ні наїдку. Ходімо вже, раз у тебе нівєста, за вутлом прісєста. Прийдеться мені ввечері з другімі хлопцями гоцатися. Али я зара спитаю твою мамуню, яка то в тебе нівєста завелася.

Іван похолов і став просити не казати нічого мамі. Бо мама розгнівається. Вельми розгнівається. А вона ж ще й випила типеричка.

— Наказаніє Боже, — сказала Тамарка. — Наказаніє і боягуз. Не піду я за тебе заміж. Ліпше буду Льоськіною любовницею.

«Ну й нехай, — подумав Іван. — Треба мені така сучка».

Тут у нього щось засвербіло. Не міг збагнути де — в носі чи голові. Так майже завше бувало, коли Іван хвилювався. Не те, щоб хвилювався, а коли йому було соромно.