Пауло Коельо - Одинадцять хвилин

У Єгипті, Римі та в Персії уже існувало уявлення, що коли людина приносить себе в жертву, то рятує країну та увесь світ. Якщо в Китаї відбувалася якась природна катастрофа, імператора карали, позаяк він був представником божества на землі. Найкращих воїнів Спарти, у Стародавній Греції, шмагали раз на рік, з ранку до ночі, на вшанування богині Діани — тоді як юрба підбадьорювала їх своїми вигуками, закликаючи, щоб вони витерпіли біль із гідністю, бо він підготує їх до життя у світі воєн. У кінці дня жерці роздивлялися рани, що залишилися на боках воїнів, і через них провіщали майбутнє свого міста.

Отці пустелі — стародавня християнська громада IV сторіччя, що об’єдналася навколо одного монастиря в Александрії, — застосовували самобичування для того, щоб відганяти демонів або демонструвати незначимість тіла в пошуках духовних істин. Історія святих угодників дає безліч подібних прикладів: свята Роза бігала по саду, щоб колючки впиналися їй у тіло; Святий Домінік Лорікатус регулярно шмагав себе щовечора, перед тим як лягати спати; святі мученики самохіть обирали собі повільну смерть на хресті або в зубах диких звірів. Усі вони стверджували, що біль, якщо його подолати, може піднести до релігійного екстазу.

Недавні дослідження, ще непідтверджені, вказують на те, що певні грибки з галюциногенними властивостями проростають у ранах, спричиняючи видіння. Втіха, певно, була такою великою, що ця практика покидає монастирі й починає завойовувати світ.

1718 р. був опублікований «Трактат самобичування», що навчав, як досягти втіхи через біль, не завдавши тілу шкоди. Наприкінці того сторіччя існували десятки місць, розкиданих по всій Європі, де люди страждали, щоб добутися до радості. Історія зберегла імена царів і цариць, які наказували своїм рабам, щоби ті їх шмагали, поки зрештою вони відкрили, що втіху можна знайти не тільки в тому, щоб терпіти біль, а й у тому, щоб його завдавати, — хоча цей процес був виснажливішим і менш вдячним.

Викурюючи свою сигарету, Теренс переживав певну втіху, знаючи, що більша частина людства ніколи не зможе зрозуміти того, про що він зараз думає.

Та менше з тим: зрештою, він належить до закритого клубу, куди мають доступ лише обрані. Він знову пригадав, як мука подружнього життя перетворилася для нього на чудо подружнього життя. Його дружина знала, з якою метою він навідує Женеву, й нічого не мала проти — навпаки, у цьому хворому світі вона почувала себе щасливою, що її чоловік знайшов можливість винагороджувати себе так, як йому хотілося, за цілий тиждень напруженої праці.

Курячи сигарету й дивлячись на озеро перед своїм вікном, Теренс знову відчув бажання жити. Дівчина, яка щойно звідси вийшла, усе правильно зрозуміла. Він відчував, що між ними існує близькість душ, хоча ще не був готовий закохатися в неї, бо любив свою дружину. Але йому приємно було думати, що він вільний і може думати про новий зв’язок.

Либонь, треба буде ще спробувати найважче: перетворити її на Венеру, яка карає, на Повелительку, на Володарку, спроможну карати та принижувати без жалю. Якщо вона витримає це випробування, він відкриє своє серце й дозволить їй туди увійти.

Рядки зі щоденника Марії, які вона написала, ще п’яна від горілки та втіхи:

Коли мені вже не було чого втрачати, я отримала все. Коли я перестала бути такою, якою була, я зустріла саму себе.

Коли я спізнала цілковите приниження та покору, я почула себе вільною. Я не знаю, чи я просто хвора, чи все, що сталося, було сном, чи таке трапляється лише один раз. Я знаю, що можу без цього жити, але мені хотілося б знову спробувати, повторити цей досвід, піти далі, ніж я була.

Я трохи боялася болю, але він не був таким сильним, як приниження, — він був, власне, лише його тлом. У ту мить, коли я пережила оргазм, свій перший оргазм за багато місяців, незважаючи на те, що стільки чоловіків робили з моїм тілом усе, що їм заманеться, я почула себе — чи це можливо? — ближче до Бога. Мені пригадується те, що він сказав про чорну пошесть, про той момент, коли самобичувальники, пропонуючи свій біль задля спасіння людства, знайшли в ньому втіху. Я не хотіла спасати ані людство, ані його, ані себе саму. Я просто була там.

Секс — це мистецтво контролювати непідконтрольне.

Ц е був уже не театр, це була справжня залізнична станція, куди вони прийшли на прохання Марії, яка дуже любила піццу, що її готували лише там. Вона не бачила нічого поганого в тому, щоб трохи повередувати. Ральф повинен був з’явитися днем раніше, коли вона ще була жінкою, яка прагне кохання, вогню, розпаленого в каміні, вина, жадання. Але життя вирішило інакше, й сьогодні вона провела цілий день, не відчуваючи потреби зосередити увагу на своїх мріях та на своєму сьогоденні, бо просто про це зовсім не думала, адже вона відкрила для себе речі, які цікавили її більше.