Пауло Коельо - Одинадцять хвилин

Як їй бути з цим чоловіком, що сидить із нею поруч і їсть піццу, яка, можливо, йому зовсім не смакує, лише для того, щоб згаяти час і дочекатися тієї хвилини, коли вони поїдуть до нього додому? Коли він увійшов до кабаре й запропонував їй випити, Марія хотіла сказати, що вже втратила до нього інтерес, що знайшла собі іншого. Але, з другого боку, вона мала колосальну потребу поговорити з кимось про події минулої ночі.

Вона спробувала розпочати розмову з однією чи двома повіями, які теж обслуговували «виняткових клієнтів», але жодна з них не звернула на неї найменшої уваги, бо Марія набралася досвіду, схоплювала все швидко й перетворилася на велику загрозу для старожилок «Копакабани». З усіх тих чоловіків, яких вона знала, Ральф Гарт був, певно, єдиним, хто міг її зрозуміти, до того ж і Мілан сказав, що він належить до «клієнтів виняткових». Але Ральф дивився на неї очима, які сяяли коханням, і це ускладнювало справу, — мабуть, ліпше не розповідати йому нічого.

— Що ти знаєш про страждання, приниження та велику втіху?

Марія уже не вперше не змогла проконтролювати свою реакцію.

Ральф, здавалося, зосередив усю свою увагу на піцці.

— Усе знаю. Але це мене не цікавить.

Відповідь надійшла швидко, й Марія була шокована. То, виходить, усі про це знають, а вона ні? Господи, що це за світ!

— Я знав своїх демонів і свою пітьму, — вів далі Ральф. — Я дійшов до самого дна, не тільки в цій царині, а й у багатьох інших. Проте останнього разу, коли ми зустрічалися, я дійшов до самої межі через жадання, а не через біль. Я заглянув у найглибшу глибінь своєї душі й тепер знаю, що мені хочеться чогось гарного, багато з того гарного, що існує в цьому житті.

Йому кортіло сказати: «Однією з таких гарних речей є ти, прошу тебе, не йди цією дорогою». Але не наважився й замість цього викликав таксі й попросив відвезти їх на берег озера — туди, де цілу вічність тому вони прогулювалися вдвох у той день, коли познайомилися. Марію здивувало це прохання, але вона нічого не промовила — інстинкт їй підказував, що вона може багато втратити, хоча її розум був ще п'яний від того, що відбулося вчора.

Вона пробудилася зі своєї пасивної мовчанки лише тоді, коли вони приїхали в парк на березі озера; хоча ще стояло літо, вночі вже починало бути дуже холодно.

— Що ми тут робитимемо? — запитала, коли вийшли з машини. — Тут вітряно, я можу застудитися.

— Я багато думав про твої слова, які ти сказала на станції. Біль і втіха. Скидай черевики.

Вона пригадала, що якось один із її клієнтів попросив її зробити те саме й був страшенно збуджений, лише побачивши її ноги. То на неї сьогодні чекає якась нова пригода?

— Я застуджуся, — наполягала вона.

— Роби те, що я тобі кажу, — не відступався він. — Ти не застудишся, якщо ми не затримаємося тут надовго. Довіряй мені так само, як я довіряю тобі.

Не маючи на те особливих підстав, Марія зробила висновок, що він хоче допомогти їй; можливо, сам він колись уже обпікся на гарячому, й думає, що вона теж наражається на такий ризик. Але вона не хотіла, щоб їй допомагали; вона була задоволена своїм новим світом, де вона відкрила, що страждання більше не становить проблему. Разом із тим вона думала про Бразилію, про можливість зустріти партнера, з яким вона розділила б цей інший світ, а що Бразилія була для неї чимось найважливішим у житті, то вона скинула черевики. Земля була встелена дрібними камінчиками, які відразу порвали їй панчохи, та це не мало ваги, вона купить інші.

— Зніми жакет.

Вона знову могла сказати «ні», але з минулої ночі вона призвичаїлася до радості, яку переживаєш тоді, коли кажеш «так» перед кожною перешкодою, яка постає на твоєму шляху. Вона зняла жакет, ще тепле тіло відреагувало не відразу, але незабаром холод почав дошкуляти їй.

— Ходімо. І поговоримо трохи.

— Тут ходити неможливо: земля всіяна дрібним камінням.

— Саме тому ми тут і підемо; я хочу, щоб ти відчувала ці камінці під своїми ногами, хочу, щоб вони завдавали тобі болю, щоб тобі дошкуляли, бо ти маєш пережити, так, як я пережив, страждання, яке близьке до втіхи, і вирвати його зі своєї душі, як це зробив я.

Марії хотілося відповісти: «Я не хочу його виривати, воно мені до вподоби». Але вона повільно рушила вперед, підошви ніг почали їй пекти від холоду та від ран, що їх завдавали гострі камінчики.

— Я поїхав на одну зі своїх виставок у Японії саме в той період, коли цілком поринув у те, що ти називаєш «біль, приниження і багато втіхи». Тоді я вважав, що дороги назад для мене немає, що я опускатимуся в цю яму все глибше й глибше, й мені нічого більше не залишилося в моєму житті, крім бажання карати й бути покараним.