Пауло Коельо - Одинадцять хвилин

Зрештою, ми тільки люди, ми народжуємося з відчуттям провини, ми переживаємо страх, коли щастя перетворюється на щось можливе, й помираємо, бажаючи покарати інших, бо завжди почуваємо себе безпорадними, скривдженими, нещасними. Заплатити за свої гріхи й мати змогу покарати грішників — хіба ж це не втіха? Атож — і найвища.

Марія йшла, через біль і холод їй було важко зосередити увагу на його словах, але вона силкувалася.

— Сьогодні я помітив сліди на твоїх зап’ястках.

Наручники. Вона вдягла кілька браслетів, щоб їх приховати, але досвідчені очі завжди знають, чого шукають.

— Якщо те, що ти недавно пережила, так тобі до вподоби, то я не стану тобі на перешкоді; але це не має ніякого стосунку до життя справжнього.

— Що мені до вподоби?

— Біль і втіха. Садизм і мазохізм. Називай це як хочеш, але якщо ти переконана в тому, що це і є твій шлях, то я страждатиму, згадуватиму про розбуджене жадання, про наші зустрічі, про Дорогу на Сантьяго, про світло, яке промениться з тебе. Я зберігатиму в спеціальному місці твою ручку й щоразу, коли розпалюватиму камін, згадуватиму про тебе. Проте більше не шукатиму з тобою зустрічей.

Марія відчула страх і вирішила, що пора відступити, розповісти правду, перестати вдавати, ніби вона знає більше, ніж він.

— Те, що я пережила недавно, точніше сказати, вчора, я досі ніколи не переживала. І мене лякає, що на самому дні деградації я змогла зустріти себе саму.

Їй стало зовсім важко розмовляти — її зуби цокотіли від холоду, а підошви ніг дуже боліли.

— На мою виставку, в місцевості, що зветься Кумано, прийшов один лісоруб, — провадив Ральф, так ніби й не чув, що вона йому каже. — Мої картини йому не сподобалися, але він виявився спроможним зрозуміти, роздивляючись мій живопис, як я живу і що відчуваю. Наступного дня він прийшов до мене в готель і спитав, чи я щасливий; якщо так, то я можу робити те, що досі робив; якщо ж ні, то мені слід піти з ним і перебути кілька днів у його товаристві.

Він запропонував мені пройтися по камінцях, як оце я тобі запропонував сьогодні. Він дав мені відчути холод. Він сказав, що треба розуміти красу болю лише в тому випадку, якщо цей біль спричинений природою, а не людиною. Він назвав це Шуґен-до, тисячолітньою практикою.

Він сказав, що сам ніколи не боявся болю, і це добре, бо, щоб панувати над душею, ти повинен також навчитися панувати над тілом. Він мені сказав також, що я застосовую біль не так, як годиться, і це дуже погано.

Той неосвічений лісоруб гадав, що знає мене ліпше, ніж я сам себе знаю, і це мене розсердило, але водночас я відчув гордість, довідавшись, що мої картини спроможні виразити саме те, що я відчуваю.

Марія відчула, що один дуже гострий камінець розітнув їй ногу, але холод докучав їй ще дужче, її тіло ніби поринало в якусь дрімоту, й вона вже не могла стежити за словами Ральфа Гарта. Чому чоловіки в цьому божому світі цікавляться лише тим, щоб завдати їй болю? Біль священний, біль із втіхою, біль із поясненнями або без пояснень, але завжди біль, біль…

Поранена підошва наступила на другий гострий камінець, вона стримала в собі крик, не зупинилася. Спочатку вона з усіх сил намагалася зберегти свою цілісність, своє самовладання, те, що він називав її «світлом». Але тепер вона ступала повільно, бо її шлунок та її думки пішли обертом, — їй хотілося блювати. Вона думала, що треба зупинитися, що все це не має жодного сенсу, й не зупинялася.

Вона не зупинялася з поваги до себе самої; вона зможе витримати цю прогулянку босоніж стільки часу, скільки буде треба, бо не триватиме ж вона вічно. І зненацька їй блискавкою сяйнула ще одна думка: а як вона завтра не зможе прийти до «Копакабани» через серйозне пошкодження ніг або через лихоманку, спричинену грипом, який, вона була в цьому певна, уже проник у її надто легко вдягнене тіло? Подумала про клієнтів, які на неї чекатимуть, про Мілана, який так їй довіряє, про гроші, яких уже не зможе заробляти, про фазенду, про батьків, які пишаються своєю дочкою. Але біль і страждання незабаром приглушили будь-які думки, й вона лише тупо переставляла ноги, божевільно прагнучи, щоб Ральф Гарт нарешті визнав її зусилля і сказав, що годі, вона може вдягти черевики.

Тим часом він здавався байдужим, далеким, так ніби це був єдиний спосіб визволити її від якогось наслання, він не знав достоту, якого саме, від наслання, що зваблювало її, але яке залишить набагато глибші сліди, аніж наручники. Хоча вона знала, що він намагається допомогти їй, і хоч яких зусиль докладала, аби рухатися вперед і показати свою силу волі, біль не дозволяв, щоб вона снувала думки, примітивні чи шляхетні, — то був лише біль, який заповнював увесь простір, лякав її і примушував її думати, що він має свою межу й вона не зможе йти далі.