Марина Гримич: Second life (Друге життя)

Навколо зненацька потемніло, і йому здалося, що він летить (чи то пак Всесвіт на нього мчить) зі швидкістю, яка, судячи з руху астрономічних об’єктів назустріч, значно перевищує швидкість світла, хоча це, відповідно до законів фізики, неможливо. Артем долав за одну мить сотні мільйонів світлових років, залишаючи позаду рідний «Чумацький шлях» і минаючи чужі галактики.

Він чув на своїх космологічних читаннях, що насправді космос не є площинним, що простір і, відповідно, час у космосі викривлюються. Справді, упевнився Артем, космос нагадує пожмаканий і хаотично закручений шматок матерії, однак усередині цього зіжмаканого простору є тунелі, якими можна значно скоротити шлях до мети, на досягнення якої потрібні були б більйони світлових років. І летіти в цьому тунелі приємно, адже все навколо видно: як у кіно…

Простір, що розширюється, намагається «випрямити» ту зіжмакану матерію, вона надувається і вигинається, проте нерівномірно, в різних місцях по-різному.

Між астрономічними об’єктами пролягала «порожнина», темрява. Однак це була не просто темрява. Це було якесь чорнило, старе загусле чорне чорнило. «Чорна матерія». Антиматерія?

У вухах лунав різкий свист і стояло довге відлуння від удару у величезний дзвін. Чулося скреготіння, ніби гальмував гігантський поїзд.

— Тримайся добре… У нас мало часу! — долинав здаля переривчастий голос Серафима.

Артем бачив, як просто на нього летять маленькі сяючі крапочки, як вони на очах збільшуються і перетворюються на величезні астрономічні об’єкти, що хаотично рухаються, час від часу зіштовхуючись і розліта- ючись урізнобіч.

— Керуй вівтарем! — командував Серафим, і Артем зрозумів, що, виявляється, поручні, за які він тримається, — це таки вівтар, місце, де відбувається контакт із Богом або Божественним. Отже, він таки не помилився, це був Абсолютний Вівтар.

Поручні були нерухомі, тому він, віддавшись своєму гірськолижному інстинкту, спробував розвернути тіло, аби змінити курс «польоту», і відчув, що йому вдалося вплинути на траєкторію руху й обігнути величезний астрономічний об’єкт, який перед тим загрозливо насувався на нього.

— Серафиме, де Бог? — закричав Артем. Це було дуже важко, як буває уві сні, коли хочеш крикнути, але не можеш.

Здається, Серафим не почув його.

Артем набрав повітря в легені і зусиллям виштовхнув із себе запйтання іще раз:

— Де… Бог?

І почув у відповідь переривчасте:

— Дивись уперед!

Артем побачив далеко попереду те, про що він читав, про що він слухав, про що він думав, що він уявляв собі сотні разів. Це була Вона — Чорна Діра, ця субстанція, що пожирала і відтворювала все суще.

Отже, він досягнув тієї точки, де розширений до неможливості простір потрапляє у пастку.

Він побачив, як навколо Чорної Діри грають неймовірні кольори: вогненно-помаранчеві, вогненно-білі, жовто-червоні, бузково-сині, фіолетово-сірі язики барв були розмазані, як на палітрі. Це було справді божественне видовище.

Він бачить це на власні очі! Він особисто спостерігає, як це відбувається, як у цю пащеку летить якась галактика, а можливо, не одна галактика, а весь Всесвіт, разом з усіма зірками, і планетами, і купою всякого іншого космічного трешу, [66] Від слова «trash» — сміття ( англ. ). того, що досі не отримало імен у астрономів, разом із чорною анонімною матерією. А пащека Чорної Діри тим часом стискається, стає все меншою і меншою. А різнобарвний потік спіраллю в’ється над нею, аби потім бути засмоктаним.

Артем розвернувся, щоб змінити ракурс і побачити Чорну Діру згори, і його шокувала картина, яка перед ним відкрилася: це нагадувало дзигу з величезною віссю, ні, не на дзигу, а на дервіша, який крутиться, розкинувши руки, з усіма його різнокольоровими спідницями, які то піднімаються вгору, то опускаються, то розкидають веселку кольорів, то сходяться в якийсь один колір. Але все одно вісь залишається: це дервішеве тіло.

— Де Бог? — закричав Артем знову і знову не почув відповіді.

Він спробував іще раз розвернутись і зміняти кут зору.

Маленька і при цьому могутня Чорна Діра продовжувала всмоктувати в себе Всесвіт.

«Це що — астробіологія? Чорна Діра теж хоче їсти? Може, це і є місце, де закінчується простір і час? Або, як нас учили, часопростір, що є єдиною субстанцією?».

— Тебе хочуть повернути до життя! — почув він Серафимове.

Артем прислухався до себе.

Так, він справді відчував слабкість у ногах і руках. Тепер він зрозумів, чому Серафим приспішував його. Він прочитав це в його файлі життя. Артем ще сильніше стиснув пальцями «вівтар».