Андрій Кокотюха - Зоопарк, або Діти до 16

Просто ми були Зоопарком. І, виходить, могли триматися кожен сам по собі чи ходити разом — все одно. А вибрали останнє через те, що спільним для нас виявилася повна відсутність якихось дурних зацікавлень по життю.

Я, наприклад, ніколи не міг змусити себе прочитати книжку. Ну не йшло — і все. Батьки не дуже й примушували. В школі задовбали цими Пушкіними-Шевченками, все одно від них користі ніякої. Телек я ще міг подивитися, коли щось смішне показували або футбол. І то без жодного інтересу. Так, аби якось час пролетів. Музика теж не особливо приколювала. Грає щось — слухаю, ні — обійдуся. В кіно так само не часто ходив, хіба коли десь було написано «дітям до шістнадцяти». У нас не аж так за цим стежили, треба ж чим більше квитків продати. Та й нічого особливого там не показували: ну, лежать мужик із бабою у ліжку, ну блимне в неї кусок цицьки, чи вийде вона на балкон у ночнушці, яка просвітлюється, або в трусах… Не дуже цікаво. Порнушні карти [16] «Порнушні карти» — кустарним способом зроблені карти, на яких були зображені голі жінки в різних позах та з різними формами. Як правило, це перефотографовані чорно-білі картинки, призначені не стільки для гри, скільки для розглядання на уроках. Популярна розвага школярів радянських шкіл — бо інша еротична продукція їм була просто недоступна. й то прикольніше дивитися.

Дехто клеїть літаки чи кораблики з паперу, або купляє готові моделі й так само починає склеювати. Ще були чудики — солдатиків гумових збирали, марки, календарики, монети. Дурня все це. Тихий, правда, пробував монети збирати, три зібрав, потім набридло — з кимось на щось помінявся, а те «щось» комусь подарував чи десь загубив. Загалом не було в нас трьох жодного подібного інтересу. Може, це й тримало разом, окрім того, що нас перетворили на Зоопарк.

Але, як я вже казав, такі речі почали доходити пізніше, через роки. Тоді ми просто жили, гуляли разом по району, про щось говорили. Час від часу приходили один до одного в гості, коли батьків не було, дивилися різну муру по «ящику». Ще прикольно було, коли знаходили в Литовченка старі вінілові платівки молодості наших старих і слухали їх на програвачеві. Вони шиплять, заїдають, пісні придурасті, зате весело.

Мої батьки всю дорогу на заводі працювали, робітниками. На свята і з получки старий напивався дуже, а так — потроху, під настрій. Стара бурчала на нього, але якось беззлобно. На батьківські збори вони не ходили, до мого щоденника їм не було діла. Головне: чоботи й пальто на зиму, черевики й куртка на весну, кросівки чи сандалі на літо, і щоб я голодним не був. У Литовченка майже те саме, тільки його старий лікувався в ЛТП, після того ніби не бухав, але кваліфіковану роботу втратив, хоча раніше робив на тому ж заводі майстром. З Тихим усе простіше: його старий від горілки коні двинув, мамка працювала в нашій же школі прибиральницею і на великих перервах постійно носила Тихому бутерброди з ковбасою: вітчим працював на м’ясокомбінаті вахтером, і хоча так само квасив, але, як казав Тихий, у нього здоров'я більше, ніж у покійного батька. Та й мати не ходила слухати, як класний керівник нас говном поливає. Вона ж постійно в школі, тому то одного вчителя про синочка запитає, то іншого, похитає головою — і нічого, обходиться. Ніби вона й без того не знає, що Тихий — дурило.

Вона, правда, навряд чи здогадувалася, що її синок — Свиня, Юрко Литовченко — Заєць, а я — Макака. Разом ми були Зоопарком. Так нас прозвали з легкої руки Чекіста.

Спочатку поганяло прилипнуло до кожного індивідуально. Я — Макака, бо прізвище моє — Макогон.

Макогон. Мак. Мака. Макака . За такою системою в нас кликухи чіпляють.

Мене взагалі могли назвати будь-яким словом, яке визначало мавпу. Я залежно від ситуації був Гібоном, Горилою, Шимпанзе, Чітою, Павіаном, навіть Бібізяною. Але стаціонарно мене називали Макакою. Хто і коли приклеїв до мене цю кликуху, я навіть тоді забув, а тепер тим більше не згадаю.

Зате точно знаю, хто охрестив Тихого Свинею — наша вчителька з літри. [17] «Літра» — скорочена назва шкільного предмету «література». Аналогічно «фізкультура» скорочувалася як «фізра». Ігор колись на уроці доїдав бутерброд з ковбасою, і тут його викликали розповідати про Шевченка-кріпака. Він не встиг прожувати, відразу нарвався: «Подивіться на нього! Мало того що нічого не знає, та ще й поводить себе на уроці по-свинському!» Ясно, всі заржали, Тихий відразу став Свинею. Його так само по-різному кликали: Паця, Хрюша, Кабан, навіть Порося, та Свиня більше прижилося. До того ж, шкіра в нього була жирною, тому обличчя обсіли прищики. Тихого спочатку Прищиком дражнили, та вчителька трохи підштовхнула уяву однокласників: навіть мені іноді хотілося обізвати Ігорка свинею…'