Андрій Кокотюха - Зоопарк, або Діти до 16

— У неї брат у загранку [14] «Загранка» — закордонні рейси, в які ходили моряки радянського цивільного флоту. Робота вважалася престижною через можливість купувати закордонні речі й мати вдома іноземну валюту. ходить? — це Арутюнов.

— Ага. У Мурманську порт приписки.

— Старший брат?

З кабінки я почув, як потягнуло димом. Пацани зайшли перекурити. Звичайно вони бігали за школу, але іноді через лінощі смолили просто тут, у хлопчачому туалеті. Ризик нарватися на когось був невеликим: для вчителів у нашій школі був окремий клозет, забудова нова, це передбачили ще в проекті.

— Старший. Двадцять п'ять років йому.

— Ну і далі що?

— Нічого. Губу розкатав. Я так за виріз заглянув — нічого, все видно.

— Так вона тобі й дозволила заглянути…

— Дурний ти. Хто на таке дозволу питає? Вона чашки, значить, збирала, я на стільці сидів. Вона нахилилася, я підсік, не будь дурний. Потім у кіно ходили.

— На яке?

— На Анжеліку. [15] «…на Анжеліку» — цикл французьких фільмів, знятих у 60-ті роки, за мотивами творів Анн і Серж Голон про авантюрні та любовні пригоди білявої маркізи Анжеліки. В радянському прокаті їх почали показувати наприкінці 70-х років, але основні покази припали на середину 80-х. Через наявність у фільмі любовних сцен, хоча й досить цнотливих, вони мали вікове обмеження «до 16 років». Крім того, у прокаті фільми йшли зі значними купюрами. В актрису Мішель Мерсьє, яка грала Анжеліку, закохувалися підлітки, бачачи в ній жіночий ідеал. Не на останній сеанс, на передостанній. Там «до шістнадцяти» стоїть, але на касі нічого, не докопалися. Я ж із дорослою людиною прийшов. А там і нема нічого такого. У ліжку Анжеліку часто показують, тільки так: кілька разів голу до плечей, і один раз — здалеку, ззаду, за завісою. Жопу можна побачити при бажанні, тільки нечітко. Тамара нічого, дивилася, ми ще потім поговорили, коли назад ішли.

— Про Анжеліку?

— На хер мені впала твоя Анжеліка! Просто поговорили. Про різні речі.

— А, — я почув, як Арутюнов сплюнув. — Ні фіга вона тобі не дасть.

— Дурний ти, як сто китайців! У гості на чайок просто так не кличуть і в кіно, яке до шістнадцяти, просто так із пацаном не йдуть. Побачимо.

— Ти казав їй, що в Полтаву зібрався?

— Говорив. І хулі? До Полтави ще три місяці. Я, коли треба, приїжджати буду. Хоча б до тебе в гості, ги-ги… Коротше, не сци в компот. Побачимо.

Вони пішли, за ними обережно вийшов і я. З того, що я почув, стало ясно: Рудик ходив до Тамари в гості. Після уроків я про це пацанам розказав, вони ніяк це не сприйняли. Ходив і ходив. Мало що буває… Ми погодилися: вчителька учневі не дасть, хай хоч сто літрів чаю з нею видудлить. І якось швидко забули про це.

Мабуть, пора нарешті трошки більше про себе сказати. Бо без цього не дійде до вас, що тоді сталося на прощальному уроці біології і чому для нас трьох не було іншого виходу, окрім як тікати не лише з дому, а й із Ніжина.

Якщо ви, звичайно, хочете це зрозуміти.

Коли я саме збирався одружитися, майбутня жінка прийшла до нас у гості і, як завжди в таких випадках, почала дивитися родинний альбом. Є фотки, де я маленький, голий, стою в ночвах, пісюн гордо теліпається. З таких фоток завжди всі приколюються, в кожного вони є. Потім я з батьками на морі, у придуркуватій панамці в горошок. Ми лише раз були на морі, стара моя досі згадує, як я рапани на мілині визбирував. Далі — я першокласник, з квітами і портфеликом, посмішка дурнувата, волосня прилизана і зачесана набік. Ну, пара-трійка якихось фотографій у родинному колі, скажімо, з бабою і козою в селі, з кролем у тому ж селі, десь на чиємусь весіллі…

А шкільного альбому як такого в мене нема.

Хоча вже в квітні, коли почалася остання чверть, у клас прийшов фотограф і почав збирати замовлення на випускні альбоми. Йому років сто, він досі живий, досі в тому самому костюмі, досі вештається по школах і на альбоми знімає. Наші всі, звичайно, захотіли. Рудик і наші дівки там центрові, на кожній фотці є. Але на групових знімках нема ані мене, ані Литовченка, ані Тихого. Ми лише сфоткалися окремо, наші морди з підписами вставили на парадну сторінку альбому — і досить на цьому. Правда, в Тихого альбомчик є — його мамка сама прийшла і здала чотири карбованці на альбом, аби синочкові якась пам'ять лишилася.

Більше того: хоч ми нібито вважалися друзями, насправді жодного разу не фотографувалися втрьох. Без нашої присутності в гурті однокласники цілком могли обійтися. Я навіть переконаний: і ті, хто перейшов у дев'ятий клас, і ті, хто так само після восьмого подався в бурсу чи ще кудись, забули про наше існування. Та й ми ще якось трималися купи лише до армії, після дембеля зустрілися, разок напилися, потім якось не тягнуло один до одного. Виходить, ми трималися разом не через те, що були такими друзями, яких показують у кіно.