Андрій Кокотюха - Зоопарк, або Діти до 16

Тоді мені якось не спадало на думку, чому це так. Уже потім, із часом, прийшло розуміння: нові однокласники зовсім не цікавили Стародуба. Його особисті життєві інтереси давно не співпадали з тими, що характерні для пацанів середнього шкільного віку. До того ж, у школі він загалом з'являвся нечасто. Але навіть такою своєю епізодичною появою дуже дратував Вову Рудика.

Справа в тому, що вуличний боєць Вітя Стародуб був чи не єдиним, на кого спортивна надія школи і беззаперечний авторитет класу Вова Рудик не мав жодного впливу.

Була і ще одна причина. Наш фізрук [10] «Фізрук» — вчитель фізкультури в школах, формально такі педагоги називалися не вчителями, а «керівниками фізичної підготовки» («руководителями физической подготовки»). бачив у Стародубі перспективного спортсмена, якому просто ліньки працювати над собою. Рудик тягав гантелі та стрибав зі скакалкою. У Стародуба зовсім не було базової фізичної підготовки. Але в ті нечасті дні, коли другорічник і староста класу опинялися на одному уроці фізкультури, вправи на турнику, брусах, канаті, стрибки через «коня» і «козла» та стометрівки давалися вуличному вурці так само легко, як майбутньому вихованцеві Полтавської спортшколи. При бажанні Стародуб міг дати Рудику солідну фору, ось тільки бажанням таким Вітька не горів. Прийшовши в школу на кілька днів, він зникав на тиждень, знову з'являвся — і знову зникав.

Видно, на нього справді всі потроху махнули рукою. Дотримати б до восьмого класу — і скатертю дорога.

Усе помінялося, коли Стародуба спіймали на квартирній крадіжці. Одні казали — Вітя стояв на шухері, другі — його підсадили до кватирки і він поліз усередину першим, аби відчинити двері подільникам, треті — що він лише переховував у батьківському підвалі крадені речі. Факт залишається фактом: Стародубові реально світив суд і Прилуцьку зону-малолітку прокурор пацану намалює, сто пудів.

Далі переказував Тихий: батьки Стародуба прибігли до директора школи і нашого Чекіста, почали просити заступництва. Нібито ситуація повернулася так, що директор і Чекіст знали про погану репутацію Вітьки, але ніхто з них не міг навести фактів його поганої поведінки, бо відтоді, як Стародуба лишили на другий рік, він у школі з'являвся нечасто, а коли приходив, то поводив себе справді добре. Хоча й на науку забивав великого і товстого болта, але разом із тим не бився, не матюкався, не тирив грошей у роздягальні. Виходить, формально протягом останнього року учень Стародуб нічим поганим себе в школі не проявив. Зітхнувши, директор написав позитивну характеристику, а Чекіст, одягнувши свій шкіряний монгольський плащ, поїхав із Вітьчиними батьками до ментів. Далі вся ця компанія плюс мент із міськвідділу поперлися до потерпілих. Тихий не знає, про що там домовлялися, але нібито вийшло так: заяву терпили не забирають, бо там окрім Стародуба закрили ще двох рецидивістів, без заяви їх не засудять і не посадять. Але Вітьку за усною домовленістю неофіційно відпускають на поруки. Умова одна: пацан щодня ходить до школи, відсиджує всі уроки, потім може собі гуляти, де завгодно, та о восьмій вечора — додому. Одне порушення — і Стародуба, за яким давно тюрма плаче, посадять без зайвих розмов.

Так вийшло, що починаючи з третьої чверті восьмого класу, тобто, після новорічних свят, Вова Рудик змушений був щодня бачити в своєму класі Вітю Стародуба.

На якого і далі не мав жодного впливу.

Єдиного, хто його не боявся і міг реально дати старості по їбалу. І якби можна було робити ставки на переможця, то народ не поспішав би одностайно викладати свої копійки за Рудика.

Можливо, Вова був сильнішим. Зате Вітя відзначався безшабашною сміливістю, притаманною тим, чиї м'язи гартувалися не в спортзалі, а на вулиці.

До того ж, Стародуб демонстрував свою силу інакше, ніж Рудик. З тими, хто щось вякав проти нього або просто не підкорявся в якійсь дрібниці, староста нашого класу розправлявся тут же, привселюдно, на очах у малечі й дівчат. Вітя діяв інакше. Тих, хто чимось йому не подобався, він підстерігав на пустирищі за школою, біля будівництва, і там, без свідків, чистив рило. Литовченко не раз попадався йому під гарячу руку, зате потім, приходячи наступного дня з фінгалом, міг гордо заявити: «Бився зі Стародубом».

Ясно? Не мене побив Стародуб , а я побився зі Стародубом . Звучить зовсім інакше, тоді як у стосунках із Рудиком усе однозначно: ніхто ні з ким не бився , просто відбулася звичайна розправа, під час якої сильніший чітко вказував слабшому на його місце в цьому житті. Тоді як побитися зі Стародубом можна було собі дозволити, і хоча результат так званого поєдинку відомий наперед, привселюдного приниження не відбувалося.