Андрій Кокотюха - Зоопарк, або Діти до 16

Усе почалося після того, як нас трьох вигнали з уроку.

Або навіть раніше — коли товста біологиня завагітніла.

Або ще раніше — коли Вову Рудика зробили старостою класу.

Або після того, як Вітя Стародуб попався на крадіжці і йому дали останній шанс, випустивши на випробувальний термін.

Або взагалі все почалося відтоді, як Стародуб лишився на другий рік і опинився в одному класі з Рудиком.

З того часу минуло страшно сказати — двадцять років. Учора мені стукнуло тридцять п’ять, і зараз я лежу на дивані, скрутившись літерою «зю», бо день народження — раз на рік, а бодун при цьому ніхто не відміняв. На роботу я не спішу. В принципі вона в мене є, але народ добрий І все розуміє — мужики підміняють мене сьогодні на базарі. Тому головне завдання для мене на сьогоднішній день — не похмелятися. Чи похмелитися грамотно, без ексцесів.

За вікном — сьома ранку, листопад і дощ, який, мабуть, скоро пройде. Ранкові дощі скоро минають. Та поки він шумить, можна зосередитися на шелестінні крапель і подумати про щось, аби викинути з голови дурні думки про продовження бенкету чи різні способи самогубства — нормальна реакція організму на алкогольне отруєння.

…Я й раніше згадував ті травневі дні вісімдесят п'ятого. Школа далі не світила, у перспективі — лише ПТУ. [1] ПТУ — професійно-технічне училище, де разом із робітничою професією молодим людям давали повну середню освіту. В побутових розмовах абревіатура ПТУ частіше тлумачилася як «помоги тупому устроиться». Престижність навчання в ПТУ зводилася навіть не до «нуля», а до «мінус одиниці». Незалежно від того, що пропаганда ПТУ велася всіма радянськими засобами масової інформації. Неофіційно вважалося, що в ПТУ йдуть так звані «важкі підлітки», а випускники ПТУ — потенційні покидьки суспільства або взагалі малолітні злочинці. Для багатьох ПТУ були навіть засобами збагачення: відомі випадки, коли педагоги брали з батьків потенційних иетеушників хабарі, аби їхіііх дітей залишили в школі й не виганяли після восьмого класу. До речі, тодішній восьмий клас середньої школи відповідає теперішньому дев'ятому. (Тут і далі див. коментарі в кінці тексту «Путівник по Зоопарку» — А.К.) Як тринділи тоді по радіо — перші кроки в доросле життя. Що таке доросле життя і чим воно відрізняється від недорослого, я не розумію досі. Поки перша жінка жила зі мною, я намагався пояснити це синкові, коли він запитав: «Па, а коли я буду до'ослий?» Здається, тоді ми вперше серйозно погавкалися з жінкою. Я почав щось грузити малому стосовно того, що доросла людина — це така, яка багато вміє, багато знає, може сама вирішувати різні питання і дбати про свою сім'ю. Жінка почула це і завела: «Бач, синок, значить, батько твій ще не дорослий. Правда, уже й не дитина наче!»

Діставала, значить, десь років з півтора, коли нарешті сама нарвалася. Ти, каже, навіть по морді жінці дати не можеш… Ну, я не витримав, дав… Тепер до мене ото Людка прийде, і мені з головою хватає. З головою… Я натягую ковдру на голову. Так краще думається.

Уже не вперше я ловлю себе на згадках того, яким я був у чотирнадцять років. І це не просто згадки, а один і той самий спогад: як ми втекли з дому, як ночували в гаражі, як нас побили менти і врятувала проститутка, як… Словом, багато чого трапилося з нами тоді за досить короткий час. І хоча далі по життю особисто я потрапляв у ситуації, перед якими та давня дитяча пригода виглядала справді дитячою і зовсім не пригодою, тепер, коли я скрутився під ковдрою в своїй однокімнатній квартирі на дев'ятому поверсі та страждаю з перепою, до мене дійшло: тоді, двадцять років тому, для кожного з нас це все було вперше.

Думаю, саме тоді для мене почалося це саме довбане доросле життя. Тоді, а не в ніжинському ПТУ № 11.

Тому й запам’яталося.

Перший раз випиваєш горілку, тебе вивертає, ти блюєш і кашляєш, тобі соромно й неприємно — але згадується саме це, відчуття сорому і гордості за свій «дорослий» стан водночас. Перший раз із жінкою звичайно нічого не виходить — але твоя ганьба лишається чомусь не найгіршим твоїм спогадом. Як і обличчя першої жінки. Нехай сама вона — далеко не королева краси.

Мабуть, тридцять п'ять років — це такий вік, коли хочеться нехай подумки повернутися назад і подумати: а все могло бути не так…

А що було б, якби…

І чому я зараз лежу ось так на дивані, а не…

Коротше, ось такі, по типу філософські, думки стукають у важку голову. Перевертаюся на живіт, заплющую очі. Мені — чотирнадцять, довкола — травень одна тисяча дев'ятсот вісімдесят п'ятого року, ще тиждень лишився до закінчення навчального року, і дев'ятий клас нашому Зоопарку однозначно не світить. Ми не дуже переживаємо з цього приводу. Нас зовсім не цікавить, що буде далі. Бо ми це знаємо: бурса, завод, армія, знову завод, і нехай там хоч десять перебудов: безробітних і безквартирних у Радянському Союзі не буває.