Андрій Кокотюха - Зоопарк, або Діти до 16

Ну, а з Литовченком зовсім просто. Він прийшов до нас у шостому класі, сім'я з Казахстану до Ніжина переїхала. Ви не думайте, він не «чурбан», він нормальний, просто батьки там за якоїсь холери працювали. У Юрка писок витягнутий, і двоє передніх зубів трохи видаються, волосся на голові постійно сторчака стоїть, скільки він його не розчісував і мокрою долонею не пригладжував. Спочатку Юрка хотіли Бобром назвати, та Рудик виніс вирок: «Бобри в нас не водяться, а зайців повно. Бач, навіть щось типу вух у нього стирчить зверху». Думаю, не треба пояснювати, чому новий учень із тваринним прізвиськом до нашого гурту прибився.

Так ми й сиділи в класі: я зі Свинею на передостанній парті, Заєць сам-один — на останній. Інколи ми мінялися місцями, та четвертий до нашого гурту не приставав. Всі однокласники розбилися на окремі групки, при потребі їх гуртував довкола себе Рудик, а на нашу трійцю всі, незалежно від інтересів кожної окремої групи, не звертали уваги. Або намагалися не звертати.

Попри все ми були потрібні. Раз на місяць Козоріз мусив окрім «Колючки» випускати ще класну стінгазету. Де обов'язково малював «Вікно сатири». А у «вікні» — ганьба класу, вічні «двієчники» та найбільш байдужі до інтересів класу Макогон, Литовченко і Тихий. На нас або малювали карикатуру, або просто висміювали нас у дошкульних віршиках, без малюнка. Нашому художнику Мишкові Сапуну подобалося зображати нас верхи на покручених «парах» чи «колах», хоча «одиниці» ніхто ніколи нікому не ставив. Коли говорити про віршики, то можу пригадати один. Якось усі пішли на суботник, прибирати листя в парку, а Тихий не пішов. Хто придумав, що він у цей час спав, я вже не знаю. Але Сапун з цієї нагоди намалював Ігорка, який лежить на ліжку під ковдрою із заплющеними очима, а Козоріз придумав таке:

Чекіст, ставши нашим класним керівником, раз на тиждень починав урок, так: по черзі викликав нашу компанію до дошки, і, знаючи наперед, що домашнє завдання ми не написали й ніяке правило чи теорему не сформулюємо, малював у журнал традиційні «пари», доповідаючи при цьому:

— Так, план по «двійках» виконано. Можна тепер нормально працювати.

Колись на алгебрі Свиня із Зайцем грали в «морський бій», а я піддивлявся збоку в Свині, даючи йому цінні поради. Ми захопилися, Чекіст перестав розказувати про якісь там квадратні корені і голосно вигукнув:

— Ви, на гальорці, я довго ще цей зоопарк буду чути?

Клас вибухнув реготом, а Рудик, коли Чекіст наказав усім заспокоїтися, запитав:

— А як ви, Анатолію Федоровичу, вгадали?

— Що я вгадав?

— Про зоопарк.

— Тут і гадати не треба. Нормальні люди, знаючи, що вони тупі, так себе не поводять. Сидять собі тихенько; іншим не заважають, сопуть у свої дірки. Правильно, Макогон?

— Відразу Макогон… — тихенько пробурчав я, аби не зовсім мовчки проковтнути образу.

Уже на перерві нас офіційно охрестили Зоопарком. Відтоді час від часу хтось виводив на дошці крейдою «ZOO». Перед кожним новим уроком черговий звично витирав дошку. Та напис з'являвся залежно від настрою того, хто його писав. Точніше, правильно так сказати: в кого був гарний настрій, той обов'язково писав на дошці «ZOO» або, проходячи повз когось із нас, відважував легенького запотиличника чи штурхав у бік. Чомусь найчастіше перепадало товстенькому Свині.

Огризатися ми могли, не вважаючи себе аж такими вже слабаками. Та проти кого огризатися? Ті, хто слабші за кожного з нас, Зоопарку не чіпали. За поета Козоріза і художника Сапуна міг заступитися або сам Рудик, або хтось із його компанії. В будь-якому разу спроба огризнутися ні до чого б хорошого не призвела. Можна було лише зганьбитися, а з часом ми хоч і звикли до свого статусу в класі, але не хотіли виставляти себе в невигідному світлі перед дівчатами. Навіть якщо вони дивилися на Зоопарк як на порожнє місце.

Тому наша дивна трійця намагалася ні з ким не конфліктувати. Це навіть не обговорювалося: ми жодного разу за весь час так званої дружби не балакали про шкільні проблеми. Те, що відбувалося довкола нас, насправді проблемою не було. Ще тоді десь на підсвідомому рівні кожен із нас, пацанів, устиг зрозуміти своє місце не лише в цьому колективі, а й у подальшому житті взагалі. Ми не мали чим підтвердити своє право виділитися, висунутися, навіть огризнутися. І трималися один одного лише через те, що більше триматися не було кого.